Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Лист CXV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Не хочу, мій Луцілію, щоб ти надто клопотався добором слів чи їхнім порядком: маю для тебе важливіше заняття. Шукай, про що писати, а не як писати. І то не так писати, як думати, про що пишеш, аби продумане ти міг глибше засвоїти, мовби припечатати. /2/ Коли зауважиш, що чиясь мова пильно вигладжена, то знай: у того писаки й душа зайнята дрібницями. Великий муж викладає свої думки і недбаліше, й впевненіше. Про що б він не говорив, те вражає силою переконання, а не старанністю виголошення. Ти знаєш чепуристих молодиків, що плекають бороду й чуприну, — вони мовби тільки-но добуті зі скрині: від них марно чекати чогось мужнього, цілісного. Мова — образ духу: якщо вона гарненько підстрижена, підрум’янена, оздоблена, то це певна ознака того, що й дух — далекий від щирості, що й він не без вад. Вишуканість — прикраса не для мужів.
/3/ Коли б то було можливо побачити душу доброчесного мужа, — яким прекрасним, яким бездоганним, яким величним і погідним обличчям заясніла б вона перед нами! Як виблискувала б у ній і справедливість, і хоробрість, і поміркованість, і розважність! Скільки сяйва, крім того, додали б скромність, стриманість, вибачливість, щедрість, товариськість, а ще (хто б у те повірив?) рідкісний дар у людини — людяність! А передбачливість, а розуміння речей, а благородність, найвища з-поміж тих якостей, скільки б то — о добрі боги! — скільки б то й вони ще додали тут своєї краси, своєї величі й поваги! Яке то чудове було б поєднання — милого з гідним! Не було б такої людини, яка б не визнала, що не тільки любові, а й шани гідна та душа. /4/ Коли б хтось узрів її обличчя — натхненніше, промінніше від тих, які звик бачити поміж людом, — чи не став би наче вкопаний, чи не заціпенів би, мов при зустрічі з божеством? Чи не благав би одним лиш порухом губ, аби йому дозволено було ту з’яву споглядати? А тоді, спонуканий погідністю її погляду, чи не схилив би перед нею чоло, не благав би смиренно, не дивився б довго, спрямувавши зір угору, — бо вона значно вища від усього, що ми звикли бачити серед нас, — до її, хоч і спокійних, але живим огнем сяючих очей? Чи, врешті, не повторив би шанобливо й зворушено слова нашого Вергілія:
/5/ Як мені, діво, назвати тебе? Ні лицем ти не схожа
До земнородних, ні слово твоє не звучить, як у смертних…
Хто б не була ти, — щасти тобі, й наші влагіднюй турботи![432]
І вона прийде, і полегшить турботи, якщо захочемо її шанувати. А для цього не треба розтинати туші вгодованих биків, не треба завішувати стіни святинь золотом і сріблом, а скарбону набивати грішми, — треба плекати праведні, благочесні помисли.
/6/ Кожен, повторюю, запалав би до неї любов’ю, якби нам пощастило її побачити. А наразі чимало всього стоїть на заваді: то засліплює нам очі надмірним блиском, то вповиває їх темрявою. І все-таки, коли б ми захотіли звільнити від перешкод зір нашої душі, як очищуємо ліками очі й вигострюємо бачення, то могли б спостерегти доброчесність, навіть коли вона захована в тілі, навіть коли ослонена вбогістю, обложена зневагою чи погордою; ми спостерегли б ту красу, кажу ще раз, навіть якби вона була під якимось брудом. /7/ І навпаки, ми помітили б нікчемність і млявість нещасної душі, навіть якби нам заважав потужний блиск променіючого довкіл багатства і різало вічі оманливе сяйво почестей і великої могутності. /8/ Ось тоді б ми й зрозуміли, наскільки жалюгідним є те, що подивляємо, наскільки й самі ми подібні до дітваків, для яких будь-яка забавка — це щось найцінніше: якийсь там куплений за мідяка ланцюжок для них буває дорожчий від батьків чи братів. Справді, яка ще різниця між тими дітьми й нами, окрім тієї, як зауважує Аристон, що нам відбирають глузд якісь малюнки й статуї і що наша глупота нам коштує набагато дорожче? Їх тішать знайдені на узбережжі гладенькі розмаїті камінці, нас — величезні колони різнобарвних відтінків, привезені з єгипетських пісків чи з африканських пустель, — опори, що підтримують крівлю чи то портика, чи гостинного покою, де за обідом може зібратися хоч ціле місто. /9/ Ми захоплюємося стінами, що викладені тонкими мармуровими плитами, хоча знаємо, що під тими плитами приховано, — самі ж напускаємо на себе туману. А позолочуючи крівлі, хіба не радіємо обманові? Адже знаємо, що під тією позолотою — нікчемне дерево. Тонкий оздобний пласт окриває не лише стіни й стелю; всі ті, що так гордо ступають перед тобою, хизуються позолоченим щастям. Приглянься — і знатимеш, скільки зла під тоненькою позліткою гідності.
/10/ Та сама річ, яка не дає й хвилини дозвілля стільком урядникам, стільком суддям, річ, яка стількох же й робить урядниками й суддями, — гроші — відколи почали бути в шані, відтоді занепала шана до всього, що тієї шани заслуговує: по черзі, то набуваючи щось, то збуваючи, ми не питаємо «що то таке?», а «скільки коштує?» Відповідно до плати ми порядні, відповідно до плати — непорядні. Йдемо за чесністю, поки вбачаємо в ній якийсь зиск, готові одвернутись від неї, якщо злочини пообіцяють нам щось більше. /11/ Батьки навчили нас захоплюватися золотом і сріблом; прищеплена ще в дитячому віці жадоба, закоренившись, розрослася разом з нами. Незгідливий щодо всього іншого, народ одностайний в одному: на гроші дивляться, мов на якісь святощі, багато грошей зичать своїм близьким; гроші, наче вони є найціннішим надбанням людини, приносять у дар богам, коли хочуть засвідчити їм свою вдячність. А далі звичаї докотились до того, що вбогість викликає у людей хіба прокльони та погорду: багаті її зневажають, убогі ненавидять.
/12/ А тут і поети зі своїми віршами — ще й жару підкидають до наших пристрастей: так уже вихваляють багатства, начебто в них — єдина окраса й оздоба життя. їм здається, що безсмертні боги нічого кращого ані нам дати, ні самі мати не можуть.
/13/ Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,
Золотом щирим яснів…
Глянь ще й на колісницю Сонця:
Золотом сяяли дишель
