Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/17/ Всі ті хиби розсіває зазвичай хтось один, — хто верховодить на той час у красномовстві; інші — підспівують йому, заражаючи тими хибами одні одних. Так, коли впливовим був Саллюстій, всяк полюбляв звертатись до вкорочених речень, до слів, які вживались із несподіваними закінченнями, до незрозумілого через надмірну стислість вислову. Луцій Аррунцій[430], винятково сумлінна людина, письменник, що описав Пунійські війни, був прихильником Саллюстія і палко відстоював саме такий спосіб письма. У Саллюстія є, приміром, таке: «Сріблом зробив військо», тобто найняв його за гроші. Це сподобалось Аррунцієві, от він і собі почав писати так само на кожній сторінці. В одному місці він каже: «Вони зробили нашим утечу», в другому: «Гієрон, сіракузький володар, зробив війну», а ще в іншому: «Почута звістка зробила так, що панормітанці піддалися римлянам». /18/ Я хотів, щоб ти відчув смак схожих висловів; з них же зітканий увесь його твір. Що у Саллюстія зустрінеш подекуди, — у нього надибаєш часто, майже на кожному кроці, й не без причини: Саллюстій натрапляв на ті речі, Аррунцій — старанно їх вишукував. Бачиш, що з того виходить, коли якусь хибу беремо за зразок. /19/ Саллюстій сказав: «У час, коли води зимували». Аррунцій у першій книзі про Пунійську війну пише: «Погода зненацька зазимувала», а в іншому місці, бажаючи зазначити, що рік видався холодним, каже: «Цілий рік прозимував». А ще в одному місці: «Потім він відправив шістдесят вантажних суден, посадивши на них лише воїнів і достатню кількість веслярів, оскільки північний вітер зазимував». Аррунцій, де лиш нагода, там і впихає те слово. В якомусь там місці Саллюстій каже: «Серед міжусобиць він прагне, щоб поговір визнав його людиною доброю і справедливою». Аррунцій і тут не стримався — у першій же книзі поставив: «Широкий поговір звістив усім про Регула».
/20/ Такі й подібні хиби, що їх будь-кому з нас нав’язує прагнення наслідувати, не є ознаками охочої до насолод, зіпсутої душі; ті хиби, з яких ти міг би судити про пристрасті якоїсь людини, мусять саме їй належати, від неї походити. У гнівливої людини — й мова гнівлива, у схвильованої — збуджена, у розніженої — м’яка, плинна. /21/ Все тут, бачиш, як у тих, хто лиш подекуди або повністю вищипує бороду, хто коротко підстригає або виголює губи, залишаючи неторкнутим увесь інший заріст, хто вдягає непристойної барви плащ і прозору тогу, хто не хоче робити нічого такого, чого могли б не спостерегти чиїсь очі, одне слово, хто скеровує чужий погляд на себе, згодний навіть на осуд, аби лиш на нього дивилися. Власне такою є мова Мецената й усіх інших, хто припускається помилок не випадково, а свідомо, бажаючи того. /22/ А це народжується з грізної хвороби духу. Як у сп’янінні язик починає заплітатися не раніше, ніж розум, який, піддавшись тягареві, надломлюється, зраджує нас, так і та мова (хіба вона відрізняється чимось од п’яного лепету?) ні для кого не буває обтяжливою, поки не схитнеться дух. Отож лікувати треба дух: від нього ж і думки, й слова; від нього — наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух — валиться з ним усе інше.
/23/ Поки владар жив-здоров — у вулику згода панує;
Тільки-но втратять його — ламають угоди…[431]
А наш володар — це дух. Доки він здоровий, доти й все інше виконує свої обов’язки й слухняно кориться. Але варто йому спіткнутися — все починає хитатися. А ще коли він поступиться насолоді, то всі його вміння, всі діяння йдуть нанівець; до чого б не докладав зусиль, — усе, як-то кажуть, валиться з рук.
/24/ Раз я вже вдався до такого порівняння, то й далі його триматимусь. Наш дух — то володарем буває, то тираном. Володарем — коли має на меті чесне, коли дбає про здоров’я дорученого йому тіла, не вимагає від нього нічого ганебного, брудного. Коли ж він не володіє собою, коли зробиться захланним, розбещеним, тоді й отримує ненависне, зловісне ім’я — стає тираном. Ось тоді його облягають уперті, непогамовні пристрасті, що спочатку втішають, як то звичайно буває з простолюдом: йому мало насититися згубною щедрістю вельмож — хапає й те, що вже не лізе в горлянку. /25/ Але коли хвороба чимраз більше підточує сили, коли втіхи проникнуть до самих кісток, до жил, тоді — задоволений навіть виглядом того, на що вже нездатний через надмірну захланність — відсутність власних насолод замінює спогляданням чужих — постачальник і свідок розпусних забав, зловживання якими позбавило його змоги поринути в них знову. Не так йому приємно бачити себе серед тих розкошів, як гірко відчувати, що не може всіх тих смакот пропустити через горлянку та живіт, що не вдасться натішитися всією юрбою розпусників та розпусниць; жалкує, що чималу частку щастя втрачає через те, що такі вузькі межі його тіла. /26/ То хіба божевілля, мій Луцілію, лише в тому, що ніхто з нас не вважає себе смертним, що ніхто не думає про свою слабкість? Ні! Воно ще й ось у чому: ніхто з нас не замислюється, що він, власне, лишень один, так би мовити, в однині! Глянь на наші кухні, де стільки тих кухарів метушиться серед жаровень: хіба можна припустити, що в такому сум’ятті готують обід лишень для одного шлунку? Глянь на наші винниці, на льохи, заставлені амфорами, в яких видержуються врожаї багатьох століть: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку закорковано сік виногрон, вичавлених у стількох краях і за стількох консулів? Глянь, у скількох місцевостях перевертають лемешем землю, скільки тисяч поселян оре й копає: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку засівають і Сицилію, й Африку? /27/ Будемо здорові, будемо помірковані у своїх жаданнях, якщо кожен з нас рахуватиме себе за одну людину, якщо, змірявши своє тіло, побачить, як мало і як ненадовго воно може в собі вмістити! Ніщо так не схилить тебе до поміркованості в усьому, як часті роздуми про короткочасність нашого життя, про його непевність. Хоч би що ти робив, озирайся на смерть.
Бувай здоров!
