Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

Бувай здоров!

Лист СХІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Я вже й сам, далебі, хотів би, та вже й вирішив, як ти того жадаєш, щоб твій приятель просвітився, довів до ладу свою душу. Але він, як видно, надто твердий чи радше (а то гірша річ) надто м’який, а до того ж якийсь наче притлумлений тривалими поганими звичками. Хочу навести тобі приклад із добре відомого нам заняття. /2/ Не кожна лоза надається для щеплення: стара і наче погризена, як і ще молода й тендітна, або не приймуть прищепи, або не живитимуть її, одне слово, не зростуться з нею, не переймуть її якостей, її природи. Таку лозу ми зазвичай надрізуємо високо над землею, аби, якщо вона не відповість, спробувати щастя вдруге — прищепити тим разом під землею.

/3/ Той, про кого пишеш, кого доручаєш мені, якийсь безсилий: піддавшись порокам, він водночас і зав’янув, і затвердів — не здатний ні прийняти розумної ради, ані, прийнявши, живити її. — «Але ж він прагне!» — Не вір! Не кажу, що він бреше тобі: йому здається, що він прагне. Його просто роздратувала розкіш, та незабаром він з нею помириться. — /4/ «Але ж він сам каже, що його пригнічує таке життя». — Не перечитиму: кого ж воно не пригнічує? Люди і люблять свої пороки, і водночас їх ненавидять[416]. Отож висловимо свою думку про нього тоді, коли він переконає нас, що справді зненавидів розкіш, а наразі вони просто посварились.

Бувай здоров!

Лист СХІІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Просиш, аби я написав тобі, якої я думки щодо питання, яке так часто порушують наші: чи справедливість, мужність, розсудливість та інші чесноти є живими істотами. Такою доскіпливою тонкістю доможемось, мій любий Луцілію, хіба одного: всім видаватиметься, що ми вправляємо розум у дурницях і коротаємо своє дозвілля у безкорисних мудруваннях. І все ж зроблю, як бажаєш, — викладу, що про це думають наші. Але, зізнаюся щиро, сам я дотримуюсь іншого погляду: вважаю, що є такі речі, якими личить займатися хіба тим, хто взуває грецькі сандалі й носить грецький плащ[417]. Отже, скажу, що займало давніх мислителів, або радше, чим вони займалися.

/2/ Відомо, що душа є живою істотою, бо ж саме завдяки їй ми — живі істоти, та й всі живі істоти якраз від неї отримали свою назву[418]. А доброчесність — не що інше, як душа, яка перебуває в певному стані, отже, й вона — жива істота. Доброчесність, окрім того, виконує якусь дію. А без поривання вона б не спромоглася на жодну дію. Якщо ж у неї є поривання, а воно властиве тільки живим істотам, — значить, вона теж є живою істотою. — «Але якщо доброчесність — жива істота, то й сама вона мусить бути наділена доброчесністю». — А чому б вона не могла мати себе саму? /3/ Як мудрець усе робить через доброчесність, так доброчесність — через себе. — «Отже, живими істотами є всілякі мистецтва, все, що ми думаємо, що охоплюємо розумом. Виходить, у тіснинах наших грудей селиться чимало тисяч живих істот, а кожен із нас — це безліч живих істот, тобто кожен із нас містить у собі безліч тих істот». — Питаєш, яке тут можна висунути заперечення. А ось яке: кожна з названих речей, взята зокрема, — це жива істота, але сукупність їх — не буде нею. — «Як це так?» — Скажу, якщо пообіцяєш мені свою увагу й кмітливість. /4/ Окремі живі істоти повинні мати окреме своє існування, а в тих усіх — одна душа. Отже, поодинці вони можуть існувати, а в сукупності — ні. От я — і людина, й жива істота, але ж ти не скажеш, що нас двоє. Чому? Бо в такому разі ми повинні б існувати окремо. Скажу так: аби було двоє, один мусить бути відділеним від другого. А що є множинним у чомусь одному, те становить ту саму природу, значить, існує як щось одне. /5/ І моя душа — жива істота, і я — жива істота, одначе ми — не дві окремі істоти. Чому? Бо душа — частина мене самого. Якусь річ лиш тоді можна рахувати окремо, якщо вона існує сама по собі, а якщо вона є часткою іншої речі, то її не можемо розглядати як щось осібне. Чому? Відповім: бо що є осібним, те повинне належати собі, мати свої властивості, бути цілісним і в самому собі довершеним.

/6/ Я признався тобі, що дотримуюся щодо цього іншої думки. Бо якщо приймемо викладений погляд, то живими істотами будуть не одні тільки чесноти, але й їхні протилежності — пороки й пристрасті, такі як гнів, страх, журба, підозріння. Мало того: всі наші думки, всі міркування теж будуть живими істотами. А з цим уже ніяк не можна погодитись. Адже не все, що від людини, є людиною. — /7/ «Що таке справедливість? Це певний стан душі. Отже, якщо душа — жива істота, то справедливість — теж». — Аж ніяк. Справедливість — це стан душі, певна її сила. Та сама душа може обертатися різними своїми обличчями, але ж, роблячи щось те чи те, вона не стає щоразу іншою живою істотою. Не є живою істотою також те, що виходить від неї. /8/ Якщо справедливість — жива істота, якщо такими є мужність та всі інші чесноти, то чи колись вони перестають бути живими істотами, щоб потім знову ними стати, чи залишаються такими постійно? Чесноти не можуть перестати бути чеснотами; отже, в одній душі юрмиться багато, незліченно багато живих істот. — /9/ «Їх не може бути багато, бо вони і зв’язані з однією душею, і є частинами і членами тієї самої душі». — Отже, уявляємо собі, що душа подібна до багатоголової гідри, у якої кожна голова сама бореться, сама ж кусає. Але ж жодна з тих голів не є живою істотою, а лиш головою живої істоти, і тільки сама гідра у своїй цілості — жива істота. Ніхто не сказав, що й у химері живими істотами є лев або дракон: вони — лиш її частини. А частини — це не живі істоти.

З чого ти висновуєш, що справедливість — жива істота? — /10/ «Вона якось діє, приносить користь; а