Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Про такі ото речі ми ведемо вчені бесіди, зсунувши брови й нахмуривши лоба? Тут я не можу не повторити знаних слів Цецилія[421]: «О сумні нісенітниці!» Адже те, про що тут розводимось, радше смішне. Краще займімося чимось корисним для нас, рятівним, спробуймо відшукати стежку, яка вивела б нас до чеснот. /27/ Подавай мені науку не про те, чи мужність є живою істотою, чи ні, а про те, що жодна жива істота не може бути щасливою без мужності, — якщо не нагромадить у собі сил, аби протистояти всьому випадковому, якщо не приборкає у своїх думках будь-якого лиха ще перед тим, як зазнати його. Що таке мужність? Неприступне оборонне укріплення людської немочі; хто спорудив його довкола себе, той безпечно перебуває облогу життя, адже покладається на власні сили, послуговується власною зброєю. /28/ Тут я хочу навести тобі слова нашого Посидонія: «Ніколи й думки такої не підпускай, що тебе може колись оборонити зброя фортуни, — борися своєю власною! Фортуна не вкладе тобі до рук меча проти себе самої. Отож навіть озброєні проти ворога — проти неї беззбройні». /29/ Александр пограбував, порозганяв персів, гірканів, індів і всі інші племена, що селяться на сході ген аж до Океану, а сам, одного приятеля вбивши, другого втративши[422], лежав у темряві, тяжко переживаючи, — один раз свій злочин, другий раз — тугу; переможець стількох володарів і племен не встояв перед гнівом і смутком. Та й не диво: своїй владі він намагався підкорити все, крім пристрастей. /30/ Як же помиляються ті, хто прагне поширити права на свої володіння ген за море, хто вважає себе на вершині щастя, коли силою зброї загребе чимало провінцій, до старих приєднавши нові, — не відаючи, в чому полягає неосяжне, рівне божественному, володіння! Найвища влада — мати владу над собою. /31/ Краще хай навчать мене, наскільки великою святістю є справедливість, яка шанує чуже добро й домагається хіба що одного: бути у вжитку. Вона не має нічого спільного з марнославством, із хвальбою: вона сама з себе задоволена. Ось у чому кожен мусить насамперед переконати себе самого: «Я повинен бути справедливий безкорисливо!» Мало того. Хай переконає себе ще й у такому: «Заради тієї незрівнянної чесноти я радо пожертвую всім!» Отже, хай всі твої помисли відбігають якомога далі від особистої користі. Негоже озиратися, яка нагорода чекає на тебе за справедливий вчинок: вона — у самій справедливості! /32/ Закарбуй собі в пам’яті й те, про що я тобі нещодавно говорив: байдуже, чи багато людей знає, що ти справедливий; хто хоче розголосу для своїх чеснот, той не про них дбає — про славу. Не хочеш бути справедливий без слави? Але ж тобі, присягаюсь, не раз доведеться ще й неслави зазнати за твою справедливість! І тоді, якщо ти розумна людина, то втішатимешся тією неславою, яку ти придбав собі добрими ділами.
Бувай здоров!
Лист CXIV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Ти питаєш мене, чому бувають часи, коли бере гору зіпсуте красномовство, коли помітна схильність до деяких пороків, — так що іноді в пошані пихата мова, іноді якась наче з перепадами, подібна до пісні? Чому деколи до вподоби сміливі, майже неймовірні твердження, а деколи — якісь сумнівні недомовки, де більше треба натужувати розум, ніж нашорошувати вуха? Чому, буває, так зухвало надуживають переносними значеннями? Причина того часто на вустах у людей, а от у греків є навіть таке прислів’я: «Яке життя — така й мова». /2/ Як у кожного з промовців його спосіб мовлення чимось подібний до нього самого, так і той чи той рід красномовності наслідує сучасні йому суспільні звичаї. Якщо лад у державі похитнувся, якщо суспільство вдалось до насолод, то доказом загальної розкоші стає грайливість мови, коли ця риса, звісно, притаманна не тому чи тому промовцеві, а схвалена, загальноприйнята. /3/ Не може бути розум якоїсь однієї, так би мовити, барви, а дух — іншої. Якщо дух здоровий, впорядкований, поважний, поміркований, то й розум — тверезий і світлий; вразять дух пороки — набрякне й розум. Хіба ти не спостерігав, що у знудженого й рухи мляві, й ногами він волочить; що розніженого зраджує м’якість його ходи; а якщо хтось завзятий, поривистий, то він і кроком іде квапливим; якщо шаліє або — що подібне до шалу — впадає у гнів, то він не рухається, а метушиться, не йде — кидається то сюди, то туди, мовби у крутіж потрапив? Чи не вважаєш, що те саме діється й з розумом, який спільно з духом творить одну цілість? Адже дух мовби виліплює його, от він і кориться духові, жде від нього розпоряджень.
/4/ Як жив Меценат — річ відоміша, ніж нині я мав би про те розводитись: як прогулювався, яким був розніженим, як хотів показати себе, як хизувався своїми пороками. То що? Хіба його мова не була такою ж вільною, як сам він — розперезаним? Чи його слова не були такими ж незвичними, як його одяг, оточення, дім, дружина? Він був би людиною вельми обдарованою, якби те обдарування повів простішою дорогою, якби не уникав бути зрозумілим, якби не розпливався так бодай у мові. Побачиш тут наче п’яну людину, що говорить заплутано, збивається на манівці, дозволяє собі казна-що (Меценат, «Про мій спосіб життя»). Що може бути
