Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

дають всидіти на місці; в який спосіб маю протистояти силі всіляких бід; як відбитись від тих нещасть, які натрапляють на мене, а як — від тих, до яких потрапляю сам. Навчи мене бути у скорботі, не засмучуючись самому, а в щасті — не засмучуючи інших; як мені не вичікувати тієї останньої, неминучої межі в житті, а самому, коли вважатиму за потрібне, поспішити з нього. /22/ Ніщо мені не видається таким ганебним, як бажати смерті. Бо якщо хочеш жити, чому кличеш до себе смерть? А якщо не хочеш, то чому випрошуєш у богів те, що дали тобі від самого твого народження? Адже те, що ти помреш, навіть коли б не хотів того, встановлено невідклично, але те, що ти можеш померти, коли захочеш, — в твоїх руках. Перше тобі потрібне, друге — дозволене. /23/ Цими днями я прочитав в одного, до речі, вельми красномовного чоловіка, такий-от на диво ганебний зачин: «Якби-то, — каже, — я вже швидше помер!» Безумче! Ти випрошуєш те, чим сам володієш. «Якби-то я вже швидше помер!» Ти, може, й зістарівся, ось так вигукуючи, — а що ж тобі зв’язувало руки? Ніхто не тримає: йди, куди заманеться! Вибери будь-яку частину природи і звели їй, аби дала тобі змогу вийти. Таж поряд тебе — начатки, що в основі цього світу: вода, земля, повітря. Всі вони — й джерела життя, і стежки до смерті. /24/ «Якби-то я вже швидше помер!» І що ж то означає оте «швидше»? Який день визначаєш для нього? Він може надлинути швидше, ніж сам того хочеш! Схожі оклики — з уст слабодуха, який тими прокльонами хоче здобути для себе співчуття. Хто накликає на себе смерть, той не хоче вмирати. У богів проси життя і здоров’я. А якщо ти забажав смерті, то тим вона й корисна, що кладе край будь-яким бажанням.

/25/ Ось чим, мій Луцілію, треба займатись, ось чим живити душу! Це, власне, і є мудрість, це — бути мудрим! Саме це, кажу, а не дріб’язкові, пусті суперечки, в яких витончуємо ні на що не придатну кмітливість. Стільки питань поставила тобі фортуна, а ти, не потрудившись над ними, вдався до хитромудрого базікання. Як то безглуздо — почувши бойову сурму, розмахувати мечем у повітрі! Геть же ті брязкальця — пора взятися за зброю, яка вирішує хід битви! Повчи, як домогтися того, щоб душу не скаламучували ні страхи, ні печалі; як скинути з себе вагу прихованих жадань. Візьмімося, врешті, до діла! — /26/ «Мудрість — благо; бути мудрим — не благо». Договоримось до того, що й нам відмовлять у мудрості, що піднімуть на сміх усі наші зусилля, спрямовані на щось цілком непотрібне.

А як відгукнешся, дізнавшись, що сушать собі голову ще й над таким: «Чи майбутня мудрість — благо?» — Та чи можна, скажи, будь добрий, навіть засумніватись у тому, що ні засіки не передчувають майбутнього врожаю, ані дитинство не сприймає розумом сили й міцності прийдешньої молодості? Хворому, поки він у ліжку, не може допомогти здоров’я, на яке ще не прийшов час, так само, як бігунові чи борцеві не додасть снаги відпочинок, що почнеться не за один і не за два місяці. /27/ Хто ж бо не знає, що все прийдешнє саме тому не може бути благом, що воно — прийдешнє? Адже благо неодмінно допомагає, а яка ж допомога від того, чого ще нема? Якщо якась річ не допомагає, то вона — не благо; якщо допомагає, то вона — благо, і це благо — присутнє. Я — майбутній мудрець; це буде благом лише тоді, коли я стану мудрецем, а тим часом — то не благо. Якась річ, і щоб могла бути такою чи іншою, мусить передусім взагалі бути. /28/ То як, скажи, будь добрий, благом може бути те, чого ще нема? І чи ти жадав би від мене переконливішого доказу, що якась там річ ще не існує, якби почув: «Вона буде згодом»? Адже цілком очевидно: те, що надходить, — ще не надійшло. Ось-ось надійде весна: з того суджу, що тепер — зима; ось-ось настане літо: звідси висновую, що літа ще немає. Отож найвагоміший доказ, що чогось ще немає, — це те, що воно буде. /29/ Я сподіваюсь, що буду мудрий, але наразі я ще не мудрий. Якби я володів тим благом, то вже ось тепер був би вільний від цього зла. У майбутньому стану мудрим: з цього можеш зрозуміти, що я ще не мудрий. Годі-бо перебувати в полоні цього зла і водночас горнутись до того добра, яке ще лиш буде. Вони не поєднуються: в однієї й тієї ж людини не може бути водночас і добро, і зло.

/30/ Втім, облишмо ті хитромудрі марниці й поспішімо до чогось такого, що може стати нам у пригоді. Хто поквапливо рушає до повивальниці, стурбований за дочку-породіллю, той не читатиме дорогою оголошень і розпорядків видовищ. Хто біжить до свого дому, охопленого полум’ям, той не глядітиме на гральну дошку й не міркуватиме, як можна звільнити ув’язнений камінчик[436]. /31/ А хіба ж не доходять до тебе звідусіль погані вісті — й про пожежу, що знищила дім, і про небезпеку, на яку наражаються діти, й про облогу вітчизни, й про розграбування майна? Додай ще буревії, що розкидають судна, землетруси та все інше, що може викликати страх. І серед усього того, що тебе розшарпує, ти знаходиш час на розваги для душі? Дошукуєшся, що таке мудрість, а що — бути мудрим і яка між ними різниця? Зав’язуєш і розплутуєш вузли, хоч над твоєю головою — така брила! /32/ Не так уже зичливо, не так щедро природа обдарувала нас часом, щоб із тієї мализни ми могли ще й розтринькувати щось. Глянь, скільки часу пропадає навіть у найощадливіших, найпильніших: якусь частинку забирає в кожного з них їхнє власне слабування, а ще якусь — недуга їхніх близьких; якусь частину забирають особисті, неминучі справи, а ще якусь — справи суспільні; добру частину життя ділимо зі сном. То що ж то за приємність така — пускати на вітер чималу долю того часу, настільки вже стислого, що так рвучко тікає, пориваючи й нас із собою? /33/ Зваж і на те, що нашій душі звичніше розважати себе, ніж лікувати; філософію — лікувальний засіб — вона перемінює в забавку. Я не