Три сили. Як виховують в успішних спільнотах - Емі Чуа

Ліванські іммігранти255 прибули до Сполучених Штатів двома великими хвилями. Приблизно 100.000 осіб, які іммігрували між 1880 і 1918 роками, були переважно бідними, але винахідливими християнами. Так само як німецькі євреї, вони швидко освоїлися і стали так званими крамарями, ходячи від дверей до дверей із пакунками й валізами, тягаючи на собі по дев’яносто кілограмів усілякого краму і продаючи все: від стрічок і прикрас до дитячого одягу. Багато хто, підзаробивши, відкривав бакалійні крамниці і банки, а чимало стали навіть мільйонерами. Натомість ліванці, які прибули до США після 1967 року (багато хто тікав від громадянської війни у Лівані або від арабо-ізраїльського конфлікту), отримали загалом ліпшу освіту і долучилися до відтоку мізків з Лівану. Серед них були мусульмани, друзи і християни.

Наразі у США приблизно 495.000 американців ліванського походження256, десь така сама кількість й іранських американців. Доходи ліванців дуже близькі до іранських. На тлі інших етнічних груп у США ліванці наближаються до верхніх щаблів за показниками медіанних доходів домашнього господарства, з огляду на відсоток тих, хто заробляє понад 100.000 доларів і понад 200.000 доларів.

Однак демографічні показники американців ліванського і іранського походження суттєво відрізняються: 65,4% американських іранців народилися поза межами США257, а серед ліванців лише 23% народилися поза її межами. Хоча цілком можливо, що люди, які в опитуваннях Бюро перепису населення ідентифікують себе як осіб ліванського походження, є ліванцями лише на чверть або половину. До таких осіб належать, наприклад, колишній голова президентської адміністрації Джон Генрі Сунуну (максимум наполовину ліванець) і його син Джон Едвард Сунуну, колишній сенатор від штату Нью-Гемпшир (максимум лише на чверть ліванець). У 2008 році він не пройшов на повторний термін, бо його обійшла Джин Шахін, дружина Федерального прокурора Білла Шахіна (який є ліванцем на три чверті)258.

У цьому розділі описано п’ять найуспішніших259 (з огляду на стандартні показники статків) релігійних, етнічних або національних груп: євреїв, індійців, китайців, іранців і ліванців. Ще дві групи дуже вирізняються своїм успіхом на тлі численніших класів, які, за статистичними даними, пасуть задніх: успіх нігерійців (і деяких інших іммігрантів із Африки) вражає на тлі порівняно незначних результатів інших темношкірих американців, так само як успіх кубинської спільноти біженців — на тлі порівняно невеликих досягнень інших латиноамериканців. І нарешті, мабуть, економічно найдинамічніша з усіх груп у країні — мормони: за кілька десятиліть вони подолали шлях від середніх і навіть нижчих щаблів до вершин корпоративного успіху.

Решту цієї книжки присвячено спробам відшукати спільний ключ до величезного успіху всіх цих груп.

Прагнення піднести свою групу над іншими, можливо, одна із рідкісних, але водночас універсальних рис людської культури. У 1906 році Уїльям Ґрем Самнер запровадив термін «етноцентризм» і вважав, що на цей гріх хибують абсолютно всі групи. Сучасні антропологи підтверджують, що майже кожній людській спільноті притаманний такий «синдром», тобто бажання зобразити «свою групу (інгрупу[19]) достойною і вищою, а аутгрупи нікчемними і нижчими»260.

То чи всі групи мають відчуття261 вищості[20]? Ні. У деяких групах легенду власної вищості стерто на порох (зазвичай іншими групами, які в такий спосіб закріплюють свій вищий статус) так давно, що її важко відродити. Одні плекають ідею про власне перебування на середньому рівні — не високому і не низькому. Інші так глибоко засвоїли сучасні постулати рівності, що не схвалюють або навіть піддають цензурі заяви про групові переваги. Дехто зазіхає на особливий статус, віктимізуючи себе і насолоджуючись цим (наприклад, проголошуючи себе найпригніченішим народом усіх часів), що часто свідчить про недостатню впевненість у своїй вищості.

Утім існують певні групи, у яких відчуття вищості глибше і сильніше, ніж в інших. Це притаманно абсолютно усім найуспішнішим групам Америки. Імовірно, саме євреї винайшли ідею «обраного народу». Безумовно, серед усіх претензій на обраність єврейська є найвідомішою. Упродовж трьох тисячоліть вона породжувала натхнення, глум і наслідування. Американським колоністам Нова Англія здавалася Новою Юдеєю. До того Олівер Кромвель262 проголосив себе юдеєм. І набагато раніше Новий Заповіт263 повідомив християнам, що вони «обрані» просвітлювати інші народи. Кожен новий «юдей», віщуючи обраність чергового народу, нагадує світові, що на цей статус претендували євреї і підтверджує їхню першість, нехай навіть суто хронологічну.

Єврейське розуміння причин, з яких Бог обрав їх, завжди було дещо дивним. Вони стали обраними не тому, що вже були великим могутнім народом: «Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, — пояснює Мойсей, — бо ж ви найменші зо всіх народів»264 [Повторення Закону 7:7][21]. І, безумовно, не через душевну чистоту. «Не через праведність твою, і не через простоту твого серця» [Повторення Закону 9:5], — додає Мойсей, хоча цього він міг би й не казати, з огляду на те, що його слухачі щойно насолодилися ідолопоклонською оргією. Старий Заповіт часто називає євреїв «грішним», «нечестивим», «дурним», «зіпсованим», «недостойним» і«безпутнім народом».

Утім на тлі величезного обсягу історичних матеріалів на підтримку протилежного і попри всю самокритику, без якої єврейська теорія обраності не була б єврейською, євреї тисячоліттями плекали ідею, що вони — обраний Богом народ. Хай де вони селилися б, хай які труднощі переживали б, майже кожна єврейська дитина зростала, чуючи це твердження у синагозі, удома