Три сили. Як виховують в успішних спільнотах - Емі Чуа
І це знову повертає нас до Пепе. Через п’ятдесят років після прибуття перших біженців горде усвідомлення кубинської осібності, яке вони привезли з собою, не втрачає своєї могутності і серед сучасних американців кубинського походження, наділяючи їх яскравою ідентичністю. Це створює їм погану репутацію серед інших латиноамериканців і часто викликає роздратування, але водночас і змушує поважати. У 2010 році відомий мексиканський журналіст із захватом проголосив кубинських вигнанців «єдиним народом (окрім євреїв), який, зазнавши глобального переселення, за понад третину століття не втратив відчуття власної ідентичності»333. Твердження, ніби лише кубинці з євреями серед усього діаспорного населення зберегли власну ідентичність, є неприпустимим перебільшенням, але водночас це яскравий приклад того, як інші латиноамериканці зазвичай сприймають спільноту кубинських біженців. Утім це порівняння не є і аж таким неадекватним. Як і біблійні євреї, кубинські американці витворили для себе власну ідентичність виняткового народу, вигнаного зі своєї землі обітованої.
* * *
Іронія цих претензій на унікальність — у їхній типовості. Усі винятково успішні групи в Америці мають відчуття власної вищості і загалом найбільше славляться цим. В Азії всі знають про відчуття вищості китайців — таке глибоке, що воно зберігалося, непохитне, мов скеля, протягом століть занепаду, а тепер виривається на поверхню внаслідок блискавичного піднесення Китаю. На Близькому Сході так само помітним є іранське відчуття вищості.
Подробиці та відчуття вищості інших згаданих нами груп залишимо на наступні розділи, в яких покажемо, як у кожному конкретному випадку відчуття вищості функціонує як елемент Трьох сил. Тут ми звертаємо увагу на протилежну, але так само важливу деталь — брак відчуття вищості в однієї із порівняно найнеуспішніших груп в Америці. Не можна повноцінно обговорити вищість і меншовартість у Сполучених Штатах, не взявши до уваги непросте питання раси, до якого ми далі переходимо.
* * *
Америка упродовж переважної частини своєї історії робила майже все, що здатна вдіяти країна, аби створити для свого білого населення наратив вищості — моральної, інтелектуальної, політичної та економічної, що цілком інший для всіх решти. Перевага білих стала предметом дискримінації рівних можливостей, який зачепив усіх небілих: від індіанських племен до китайських найманих робітників і мексиканських чорноробів. Упродовж століть визначальним наслідком політики вищості білих було пригнічення темношкірих. Афроамериканці багато разів спростовували і переборювали наратив меншовартості, який їм намагалися накинути Сполучені Штати, однак його спадок досі живе.
Темношкіру Америку, звісно, не можна звести до якоїсь однієї ідеї — «або до десяти чи десяти сотень ідей»334, як писала видатна поетеса Елізабет Александер. У Сполучених Штатах афроамериканські родини і спільноти представлені на всіх рівнях соціально-економічної ієрархії. Уздовж Східного узбережжя, у Чикаґо і в Каліфорнії мешкають давні темношкірі «аристократичні»335 династії, у яких розвинуто відчуття власної вищості. І воно доволі сильне, адже його підсилювали поколіннями. Однак здебільшого афроамериканці зростають не в такому світі.
Шон «Дідді» Комбс — репер, продюсер, ікона стилю, третій найбагатший афроамериканець і найзаможніша хіп-хоп селебріті — розповідає про дитинство темношкірих у США:
Для людей справді стало потрясінням, коли Біґґі (інший репер, Кристофер Уоллес, який виступав під псевдонімом The Notorious B.I.G.) визнав, що коли ти молодий, темношкірий і живеш в Америці, то хочеться покінчити з собою…
Якщо досліджувати історію темношкірих, то знаєте, вона така депресивна. Ну, гаразд, ми були рабами, нас шмагали і обливали водою, ми створювали рухи за громадянські свободи та ставали бандитами. У мені зростала мотивація показати нас у всій нашій величі. І саме таким я завжди хотів бути у власному образі… І дітям я радше демонструватиму [багатство], а не вічні сюжети з новин про наші неблагополучні райони336.
Культура ніколи не визначає все повністю. Особистості можуть кидати виклик навіть найдомінантнішій культурі і писати власні сценарії — як зробив сам Комбс. Родини і цілі спільноти можуть створювати наративи гордості, відкидаючи панівні наративи свого суспільства. І навіть ці панівні наративи можуть змінюватися. Однак факт лишається фактом: попри історичні прориви на кшталт президентських виборів 2008 року, у більшості афроамериканців й далі не виховують — м’яко кажучи — відчуття вищості337.
І цей культурний факт у поєднанні з іншими складними расовими і класовими проблемами Америки сприяє запуску циклу бідності, як у незабутньому описі Ніколаса Пауерса:
Ви народилися у матері-одиначки — однієї із десяти мільйонів темношкірих, які живуть у бідності. З телевізора, повсякденних розмов чи пісень ви до п’яти років встигаєте вивчити, що чорне дорівнює негативному, а біле позитивному. Підсвідомо ви сприймаєте свою шкіру як тягар і гніт… Ви чуєте історії про родичів, яких ніколи не зустрічали, — вони щойно відсиділи термін за наркотики… Ваші ідоли — люди, які мають такий самий вигляд, як ви. Вони читають у кліпах реп про те, як убивати, красти і купувати. Ви розмовляєте не так, як багатії. Ви знате, де купити наркотики.
Ви завершуєте навчання, але роботи немає… Ви намагаєтеся організувати оборудку з наркотиками. «Швидкі гроші», — вважаєте ви… Вас знову і знову заарештовують, доки ви не опиняєтеся за ґратами… Через багато років вас випускають. Ніхто не бере вас на роботу. Ніхто не може дати вам притулок, це проти правил. Інколи ви жебраєте в поїздах, але втікаєте від сорому, раптом зустрівшись із родичем338.
Пауерс, як і Комбс, явно говорить лише про темношкірі спільноти бідних міських районів. Однак в американському суспільстві на всіх рівнях афроамериканці (зокрема, й найуспішніші) постійно наголошують на тому, який це важкий внутрішній тягар — бути темношкірим у Сполучених Штатах, і яка «несамовита сила духу» потрібна для успіху, «щоб на вас звернули бодай трохи уваги (за найліпших обставин)»339.
Проте брак колективного відчуття вищості
