Три сили. Як виховують в успішних спільнотах - Емі Чуа

Підсумовуючи, варто зазначити, що кожна із винятково успішних груп в Америці має глибоко засвоєне відчуття вищості, засноване на теології, історії або привезених до Америки особливостях соціальної ієрархії, які більшості американців взагалі невідомі. Якби у Сполучених Штатах вдалося знайти винятково успішну групу без відчуття вищості, це підважило б тезу Трьох сил і стало б аргументом на користь протилежного.

Та відчуття вищості важко підтримувати. Коли одне покоління змінює інше, ідентичність групи потрапляє під загрозу. Проти неї працюють усі сили асиміляції, зокрема інтенсифікована потуга американської культури. Расові меншини додатково зазнаватимуть нападів через упередження і дискримінацію. Американські ідеали рівності також братимуть участь у грі, роз’їдаючи претензії на вищість. Американці другого-третього покоління можуть (мабуть, справедливо) сприймати відчуття вищості своїх батьків як фанатичне або расистське і відкидати його з цієї ж причини. Природа не терпить вакууму, і так само Америка не терпить відчуття вищості — за винятком свого власного. Однак винятковий успіх у Сполучених Штатах приходить до груп, які, попри цей тиск, знаходять спосіб зберегти віру у власну вищість.

Однак сама собою зверхність — це просто самовдоволення. За Вікторіанської доби в Англії титуловані особи вважали себе набагато вищими за інших, але не вирізнялися працелюбністю. Навіть опиняючись у скруті, вони зневажали роботу чи підприємництво. І тому, хоч би якими важливими були експерименти щодо загрози або стимулу підтвердження стереотипу, вони вказують лише на наявність стереотипів вищості або меншовартості групи. Це лише один компонент динаміки Трьох сил. І коли вищість поєднується з іншими елементами Трьох сил, вона породжує драйв, наполегливість і систематичний винятковий успіх групи.

Тепер ми переходимо до загроженості — другого елемента Трьох сил.

Минуло майже двісті років, відколи французький аристократ Алексіс де Токвіль звернув увагу на своєрідну відмінність між Америкою й Європою. Він сказав, що в «Старому Світі» лишилися місця, де у вкрай неосвічених, убогих і пригноблених людей «обличчя, зазвичай, погідні, а самі вони відзначаються життєрадісністю»[29]. Натомість в Америці «наділені найширшою свободою» люди «з найбільшими в світі життєвими благами» були «поважні й мало не смутні». Вони були «ненаситні» і весь час працювали — то над одним, то над іншим, то в одному місці, то в іншому. Токвіль сказав, що американці страждали від «таємного неспокою»371.

Описаний Токвілем неспокій не був духовним. Не був він і простою жагою мандрів і прагненням нових вражень. І в жодному разі він не був тим, що наступна епоха охрестила екзистенційним неспокоєм. Ішлося про матеріальне: американці хотіли більшого. «Усі прагнуть невпинно здобувати нові статки, репутацію й владу»372, «безперервно мислять про блага, яких самі не мають»373, завжди бачать «біля себе людей, що посідають вище становище». Ця спрага більшого не давала їм насолоджуватися тим, що вони справді мали, відволікала від щастя, яке вони мали б відчувати, оповиваючи їх «меланхолією». Зрештою, неспокій американців був пов’язаний із їхнім «бажанням піднятися суспільними щаблями»374.

По суті, Токвіль описував людей, охоплених почуттям загроженості саме втому сенсі, який ми маємо на думці: пекуча занепокоєність щодо себе і свого місця в суспільстві, яка за певних обставин може стати потужним двигуном боротьби за матеріальні здобутки.

Можливо, загроженими є до певної міри всі. Загроженість може бути засадничою для становища людини (яке є неуникним наслідком усвідомлення власної смертності або самоусвідомлення як такого). Можливо, саме тому загрожених людей часто описують як «самосвідомих». Однак загроженість не є однозначною. Вона буває більшою або меншою і може стосуватися різних сфер. І так само вона не є вимірюваною величиною, яка лишалася б незмінною впродовж усього життя людини. Наприклад, більшість людей почуваються загроженішими у підлітковий період.

І головне: щоб почуватися загроженим, вам не обов’язково належати до якоїсь певної групи. Однак, поза сумнівом, тепер уже не можна сказати, що всіх американців підганяє невситиме бажання працювати і підніматися суспільними щаблями, як описував Токвіль. Загроженість деяких груп вирізняється своєю природою й силою.

Для Токвіля було великою загадкою, чому американці мали почуватися «такими стривоженими посеред свого добробуту»375. Ми повернемося до цього питання пізніше. Тут ми хотіли б зупинитися на конкретних проявах загроженості, притаманних успішним групам в Америці. Члени цих груп разюче стабільно і часто потерпають від деяких особливих тривог, які — у поєднанні з відчуттям вищості, що, здавалося б, є противагою загроженості, — особливо схильні живити драйв щодо накопичувального, матеріального, орієнтованого на престиж успіху.

І серед найпотужніших джерел цієї загроженості можна назвати глум, страх і родину. Ми розглянемо по черзі кожен із цих чинників.

Глум — легендарний мотиватор. Перефразовуючи британського драматурга Уїльяма Конгрива, можна сказати: «Найпекельнішим є обурення»376. Дивно, але для всіх винятково успішних груп Америки спільним є це почуття: кожна з них в Америці зазнала насмішкуватого, зневажливого і підозрілого ставлення. Кожна з них потерпає або потерпала, доки не досягла успіху, від загроженості, спричиненої зверхнім ставленням. Приниження в суспільстві може створити сильний імпульс для соціального зростання. «Можна витерпіти все, крімзневаги», —  писав Вольтер377.

Насмішка, презирство і насамперед образа — ось важелі мотивації, добре відомі з художньої літератури й зовсім не охоплені корисними, але маловиразними термінами «людський капітал» і «соціальний капітал». Під час аналізу історії успіху американців кубинського походження постійно наголошують на тому, що кубинські біженці привезли з собою значний «людський капітал» — набагато більший, ніж інші латиноамериканці. І це, безумовно, відповідало дійсності: приблизно третина першої хвилі кубинських іммігрантів (так звані золоті біженці) належала до кубинської еліти. Вони вже мали освіту й досвід як висококласні професіонали і керівники378. Однак їхні здобуті на Кубі дипломи і резюме зазвичай мало важили у Сполучених Штатах, і біженцям доводилося погоджуватися на будь-яку роботу, яка траплялася — навіть на низькокваліфіковану або некваліфіковану, зокрема різноробами чи прибиральниками379.

Безумовно, до груп із найвищим людським і соціальним капіталом у США належать «блакитнокровні» БАСПи, яких усе ще багато в найкращих закритих навчальних закладах Америки і які створюють підтримувані з покоління у покоління мережі випускників. Проте, за численними свідченнями самих представників цього класу, здається, що верхні щаблі спільноти БАСП уражені культурою бездіяльності і пасивності. «Один із не надто широко