У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

з «незалежної» України «ґрунтовно познайомитися з поетичною творчістю аванґардових модерністів Заходу, як минулого, так і теперішнього», звичайно, «не з метою копіювання, а для ознайомлення з шляхами шукань». Чи не давалися ці поради на дальшу розбудову того «не копіювання», як обов’язкового чинника відтворити сумнозвісний «комплекс»? Давалися вони, попри те, що їхні автори пригадували «і наших молодих футуристів, та й наших модерністів двадцятих років», а також те, як вони «пробували злетіти благонадійними мистецькими крилами, але їм їх швидко повідрізували і заставили творити те, чого вони не вміли творити». Хіба не те саме пропонується наразі? Очевидно, численним нашим порадникам, чию власну творчість, наче писання поетичної Нью-Йоркської групи 1960-их, які не завважила так бажана їм українська радянська література (на відміну від своїх власних поетів-шістдесятників), важко наступне. Вже на початку 1990-их мистець в Україні міг стояти на порозі, де долаються власні національні комплекси. Так само складно зрозуміти нашим порадникам, що розв’язання будь-яких «творчих» проблем лежить саме в психіці Української Раси, а не в «рятівних» теоріях, що їх підсовує нам щоразу жертовна наша діяспора. Запорука ж на те, що ідея ця успішно здолає наші «комплекси» — творчі пошуки в усіх царинах культурного життя України, чиє коріння не в булґаковських києвах чи лімонівських харковах, а в могутньому організмові національного ляндшафту, який хоч у містичному Задзеркаллі, але «не потребує рецептів різних лікарів, бо живе здоровим національним духом свого героїчного Минулого», як значив Ю. Липа.

Той самий Д. Донцов, чию «інтегральну» теорію «національної» гри в літературу нині намагаються подати за «дещо застарілу» або й «закляклу» для нашого сьогодення «на рівні 1940-их років», значив, звертаючись свого часу до молодечих сил України, про те, що успіх залежить від того, «яка гаряча буде ваша віра в нашу Правду». Мовляв, віра — навіть, знов-таки, в існування інфернального Задзеркалля історії — «це певність, що коли ви схочете осягти щось, то це „щось“, ота ваша нинішня мрія про те, стане твердою реальністю завтрашнього дня».

У 1990-их роках творча молодь мріяла про «свій журнал, свою кіностудію, фірму грамзапису, пляж на Маямі». У такий спосіб вона свідомо чи несвідомо намагалася піднести «захланну», другорядну культуру своєї країни на світовий рівень. Дехто таки досяг дечого в цьому сенсі, перевівши «патріотичні» цінності в ринковий регістр. Ну як при цьому не згадати про риси нашого «національного», безкорисливого характеру? «Ми паралітики з блискучими очима», — писала про українців Леся Українка. Свого часу Захід чудово пам’ятав про історичний Чин і Поклик цих «паралітиків», яким лише «обставини» суспільно-політичних устроїв (що їх накинув той самий Захід) заважали вповні виявити власне національне «я». Згадаймо, що саме Захід «двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяславу і корони, а раз на базі програми Комінтерну», як значив Ю. Лавріненко. Тож Захід, як знати, пам’ятав, але самі культурники в «незалежній» Україні — чим закріпили цю пам’ять? Звісно, була й не минула даремно жертовна праця творчих одиниць, що на тих «націогральних» засадах воліли звести свій власний Храм мистецтв Нової України.

Яким уявляється цей храм з відстані розглянутих вище 1910—30-их, а також на перетині 1990-2000-их років?

Цілком чудову споруду, надсучасний радянський хмарочос, що геть усі свої п’ять тисяч вікон, немовби соняхи пролетарського мистця Ван Ґоґа, повернув він на Захід, спозираємо ми цієї погожої днини у донедавна столичному Харкові. Угорі усміхнена товаришка Ряппо, розчахнувши віконниці, натхненно занурює у повітряний літеплий суп свої пещені руки, при цьому райдужна віконна шибка летить додолу з самих верховин Установи на брукований хідник перед культовим Держпромом. І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся… Господи!

Але чи здогадується про цю знаменну для його молодої Республіки подію замріяний товариш з вічних наших читачів, що простує внизу та й думає про те, що, можливо, завтра піде він на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця», і понесе йому пучок синьооких фіялок, і там згадає про чиюсь загадкову смерть. І напевне стане тужити за випадковим людини, за її раптовим.

Так буде завтра, але сьогодні… Чому із чистих уст нашого читача не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий та невеселий, як бідкався І. Франко?! Невже сумує він від того, що в нашому індустріяльнім садку немає пташок співучих, не чути пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання? Так нехай прислухається казанням оцим. Та ж в них пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі! Критики та профи від літератури взагалі можуть узяти їх за зразок короткого й радісного писання.

Чи пригадуєте вчорашні розмови цього товариша про комуну загірніх людей? Якби знаття тих вимог, що наближають таке прийдешнє, було нам приступне, якби ми мали натоді хоч зелене поняття про це… Нині ми лише йдемо поруч із ним.

О, цей протиукраїнський Харків! О, сейсмографе слобідської душі, що лишень тобі завжди було знати про один неписаний, і через те поготів фатальний закон, за яким спершу протестують, потім звикають, потім звеличують і прославляють.

«Колишні столиці — як тридцятилітні жінки:

Про все здогадались, але бережуть нас мовчанням».

Це написала колись харківська поетка, що й досі живе в одному з абзаців цього писання. Коли чуєш по радіо її милозвучного тембру голос, цей натхненно-комсомольський голос слобожанки, коли чарівний нелад її пересилань в етері заходить, нарешті, в розмову про завтрашню передбачу погоди, то мимовільно затуляєш вуха і кажеш слідом за схвильованим вальдшнепом революції: «Ну навіщо? Навіщо ці демократи, ці радикали, а також тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати — Боже спаси! Хай вони завойовують цілу Слобожанщину. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці верховні ради? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування!»

І чим довше це промовляти, тим більш лихоманково-загостреною стає родова нехіть до того, що мусило-таки статися. Адже автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці. Але столиця — це подиву гідне відчайдушне змагання заперечити долю. Це достеменно щось таке, що скільки сила борсається проти «націоналістичних» проявів природи і не заспокоюється доти, допоки їй не пощастить оселитися там, де її найменше чекали. І тому вона оселяється здебільшого в самісінькому серці нашої лузальної Історії з Літературою. Риси її бистрокрилої особи вкарбовані в листах до читача, що відтак вже вишикувалися в шерег