У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Харків. Загальний вигляд з Холодної гори. 1910-ті роки

Отож іще довго існував вищезгаданий культурницький ляндшафт метафізично-імперського заквасу на Слобідській Україні. Від часів Аракчєєва підтримували його тут на усілякий штиб туристичні артефакти: стовпи придорожні, межові, прикордонні. «Проїжджаючи рівними, дещо сумними шляхами, що пролягають по Харківських рівнинах і вряди-годи пагорбах, часто зустрічаєш такі обеліски й піраміди», — писав невтомний дослідник у далекому 1914-му році. Під теперішню радісну пору вони хіба що прикрасились вивісками «Пост ДАІ».

Анна і Командор: памятки і монументи

Що таке пам’ятник? Шкода, що немає тлумачного словника в моєму кабінеті. Самі коти. Котів не запитаєш — їм однаково.

П. Капкін

…Буденні події на кшталт зникнення в центрі Харкові пам’ятника героям УПА зазвичай не дуже вражають тамтешню громадськість. Ну, вирячила для порядку очі від здивування місцева влада, ну, відмовились вірити такому непорядку під самісіньким носом браві правоохоронці, ну, ще трохи поуправлялись у прикладній фізіогноміці справжні замовники злочину. Але назагал нічого особливого, звична діялектика слобідських стосунків: ви нас гулагами з голодомором, а ми вам козирного туза самвидаву з рукава тоталітарної кухвайки. Або ще який акт непокори із самоспаленням чи зашиванням рота на мітингу. Ось такі-от маємо рахманні порахунки з «революційною» історією.

Загалом епопея з на диво непосидючими пам’ятниками цілком характерна для Харкова. Ще задовго до того, як це місто стало першою столицею УСРСР, у ньому заіснувала була ця непідробна метафізика. Себто, даруйте, практика і традиція насаджувати й викорінювати, репресувати й реабілітовувати пам’ятники видатним і не дуже діячам культури, освіти, політики. «Хто ж його посадить? Він же пам'ятник!» — могли дивуватись лише за сталих часів соцреалізму, коли питалися, чи сидяча, а чи стояча фігура зафіксована у тому чи іншому меморіяльному граніті. За цнотливих часів первісної революційности було інакше.

Уже через півроку після приходу більшовиків до влади, а саме 12-го квітня 1918-го року, був підписаний Декрет про пам’ятники республіки. У ньому говорилося про зняття й часткову утилізацію монументів, споруджених «на честь царів та їхніх слуг», і створення «нових проектів пам'ятників, що повинні ознаменувати великі дні Російської соціялістичної революції». У Декреті були сформульовані також основні задачі «ленінського пляну монументальної пропаґанди».

Утім, від початку радянська монументальна «пропаґанда» була не дуже пляновою, адже скидання й пересування неугодних монументів за часів пролетарського свавілля в Харкові нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ, садків та інших елементів терплячого ляндшафту, знаних з «Чевенґуру» А. Платонова. Звісно, дізналися ми «всю правду» про таку більшовицьку архітектурну «стратегію» так само нещодавно, як і побачили цей роман у друкові. Себто наприкінці 1980-их, за часів «перебудови». До речі, згадана революційна фантасмагорія іноді відгонила чудовим пролеткультівським невіглаством, що вряди-годи рятувало скульптурні пам’ятки від знищення. «Це що в тебе? — гукав у Платонова комісар до бравого матроса, який, крекчучи, тягнув мармуровий бюст з розгромленої поміщицької садиби. — Дак, дейкують, Марс, — озивався той. — Маркс? — грізно перепитувало начальство. — Та це ж наше першоджерело!» Словом, повернули, встановили. Невже злякалися? Ні, просто клясикою навіяло. «…Стук. Шаги. Гуан, ты страхом скован. / Выдают тебя глаза твои. /…Перед Командором трехметровым / Тоненькая женщина стоит», — віршував з цього приводу Леонід Кисельов. Товаришу Жучок, це Ви?

Між іншим, так само швидко розправлялися з монументами задовго до «матросько-комісарської» вакханалії. Хоч і не були ті, ще царського литва пам’ятники «нашим усім», але все одно шкода узурпаторів. Так, на початку 1900-их молодіжним загоном «Оборона України» під проводом місцевої Української народної партії, що нею керував М. Міхновський, у Харкові був підірваний пам’ятник А. С. Пушкіну. Ясно, що річка — Волга, а поет — Пушкін, але ж не для міста, де жив автор першого в імперії націоналістичного маніфесту «Самостійна Україна», той самий, вищезгаданий провідник, адвокат і просто патріот рідного краю Микола Міхновський. Втім, хтозна, чи не заграли тут творчі амбіції, адже сам він теж був, м’яко кажучи, поетом.

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для «національних» меморіялів. Скажімо, так само перше в імперії погруддя Т. Шевченка роботи В. Беклємішева було встановлено всього лише на подвір’ї мецената О. Алчевського й ніде більше не експонувалося. Після його самогубства патріотичний артефакт уже в 1930-их роках був тихо проданий харківськими зубожілими родичами славетної родини Алчевських київським музейникам.

До речі, в 1927-му році в Україні відбулася виставка, присвячена 10-річчю Жовтня, у якій взяли участь 223 художники, і того ж часу уряд уперше сформував державне замовлення на картини «революційного» характеру. Наголошувалось також на жанровій розмаїтості, а тому, крім картин, що живописали діяння героїв громадянської війни, почали з’являтися перші роботи, присвячені керівникам партії. Зрозуміло, що Шевченка серед них не було. Шевченкові взагалі не дуже щастило, зокрема на пам’ятники у столичному Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Навпаки, від початку заплянований хмуритися в оточенні героїв своїх поем, Кобзар згодом опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Н. Ужвій, яку натоді вже лупцював чоловік-футурисі М. Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935-го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець-заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже значились.

Робесп'єр. Скульптор С. Лебедєва. 1920 рік

Відтак, як знати, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в незбагненій рухливості, чи пак революційній діялектиці. Так, під час переїздів напис на незайманому пам’ятнику В. Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок «его императорскаго величества». Дірки від літер так і сяють на постаменті, немов від «меморіальних» німецько-фашистських куль на вищезгаданій статуї Шевченка. Не знати, куди подівся у пріснопам'ятні пролеткультівські часи пам’ятник В. Еллану-Блакитному, зникнувши за одну Варфоломіївську ніч з центра тодішньої радянської столиці…

Втім, цілком можливо, що скинуті революційні боввани колись відшукаються на харківських марґінесах. Наприклад, як у 1980-их роках — могили С. Гулака-Артемовського й М. Кропивницького, загублені у високих бур’янах Молодіжного парку, переробленого з Німецького цвинтаря на вулиці Пушкінській. А якщо не відшукаються, то номенклятурно створяться «про