У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. «Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», — зазначає С. Павличко. «Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», — визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, «Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці «можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: «Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».

З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною — ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про «хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.

Портрет Оксани. Художник В. Седляр. 1926—1927 роки

Жіночий портрет. Художник І. Падалка. 1920 рік

Молочниця. Художник М. Бойчук. 1921—1922 роки

Жінки біля яблуні. Художник Т. Бойчук. 1920 рік

Зима. Художник О. Мурашко. 1905 рік

Праля. Художник О. Мурашко. 1914 рік

Сонячні плями. Портрет Жоржа Мурашка. Художник О. Мурашко. 1908 рік

Міст Севр. Художник О. Екстер. 1912 рік

Жінка перед люстром. Художник О. Архипенко. 1916 рік

У будуарі перед люстром. Художник О. Архипенко. 1915 рік

Вікно. Художник В. Єрмілов. 1922 рік

Портрет художника О. Почтенного. Картина В. Єрмілова. 1924 рік

Городи. Художник Б. Косарєв. 1919 рік

Жили три брати. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Пара. Художник Б. Косарєв. 1920 рік

Вілла і Лісовик. Художник Б. Косарєв. 19І8 рік

Вісім дівок, один я. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

Карусель. Художник Д. Бурлюк. 1920 рік

Обкладинка часопису «Літературний ярмарок». 1929 рік

Рекламний плякат «Північний експрес». Художник А. Касандр. 1927 рік

Проєкт обкладинки часопису «Аванґард». Художник В. Єрмілов. 1929 рік

Обкладинка часопису «Аванґард». 1929 рік

Обкладинка часопису «Вапліте». 1926 рік

Обкладинка книги Олега Ільницького «Український футуризм (1914—1930)»

Обкладинка часопису «Театруда». 1917 рік

Обкладинка часопису «Мистецтво». 1920 рік

Обкладинка часопису «Новий ЛЕФ». 1927 рік

Обкладинка часопису «ЛЕФ». 1923 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1928 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Обкладинка часопису «Уж». 1929 рік

Соціяльний плякат

Реклямний плякат

Хиби й шиби Задзеркалля

Якщо всі ці розмови про підрив і деконструкцію знання не веде до того, що новий дослідник напише в цьому прикордонному жанрі щось надзвичайно захоплююче, якщо він не зробить нових відкриттів в галузі основ знання, деконструкції, знаку, то він, по суті, не напише нічого, крім свого автопортрета.

А. Жолковський

Людина менш за все виявляється сама собою, говорячи про власну особу. Дозвольте їй надягти маску, і ви почуєте від неї істину.

О. Вайльд

…Так уже виходить, що протягом своїх визвольних змагань Українська Нація змушена була доводити збайдужілому світові факт власного існування — на всіх ділянках суспільно-політичного, а також соціокультурного життя. На якійсь стадії цього бездержавного животіння представники її духовного здоров'я та моральної сили змагали саме до сумлінного ідеалу творчости як чинника щоденної, життєвої боротьби. З історії нашої культури знати, що «боротьба із самим собою» — це змагання з перешкодами, які заважають виявити справжнє почуття, являючи на світ Божий лише комплекс меншовартости. Мистці, що пестили цей комплекс, завжди вдавалися до єдиного рятівного засобу, а саме — виправдати хоча б ганебний факт власного животіння в мистецтві. Ясна річ, укупі з розвитком світових культур. Не будемо при цьому згадувати про «канонічну» в сенсі каяття творчість М. Гоголя, який, хоч і був за носія ідей на розквіт Руси та поновлення культурного пріоритету України, але чи за ідеал майбутньої Нації як окремої расової одиниці змагав письменник?

Тож наразі придивімося пильніше до того критичного питання, що його ставить перед нами вищезгаданий комплекс творчого розвитку мистця наразі вже з 1920—30-их років. Чи не був цей комплекс здебільшого надуманий, ба більше — штучно накинутий, і то не мистцем, а т. зв. зовнішніми обставинами? Які, у свою чергу, формувалися не ним самим, але в результаті поступу зовнішніх колізій. Звісно, що виключно «уява письменника організує почуття», як значив Ю. Липа, але за часів пролеткульту було інакше. «У літературі, хочеш не хочеш, а бреши, тільки не так, як сам собі надумав, а як хазяїн звелів», — уточнював П. Павленко. Отже, з одного боку, романтик В. Хлєбніков вважав щодо органічного «розвитку» мистця: «Это время завыло: даешь. / А судьба отвечала: есть». З іншого боку, прагматик Є. Долматовський уточнював «колізійного» адресата: «Если Сталин сказал: „Это будет“, / Мы ответим вождю: „Это есть!“». Надалі ж, як з’ясувалося, до процесу цієї синтези додається й дія загальних чинників, вона має характер об’єднувальної сукупности, що заважає розгледіти цінність ідеї, яку пропонує мистець, і породжує натомість «новітню ідеологію».

Так, на початку 1990-их жертовна наша діяспора радила новопосталим модерністам