Феномен доктора Хауса - Євгенія Сергіївна Захватова
Визначена з певною похибкою цільова аудиторія «House M. D.» — це жителі крупних міст, чий вік — від 18 до 55 років, але вік найвдячнішого глядача цього серіалу — 30–45 років. Мешканці маленьких міст, а особливо традиційно консервативні сільські телеглядачі історію про Грегорі Хауса не сприймають. Виходить, серіал від серіалу все ж таки різниться, і якісний серіальний продукт буває різним. Прихильники «Рабині Ізаури» сьогодні дивляться «Дві долі» або «Кармеліту». Фанати «Сімнадцяти миттєвостей весни» дивитимуться «Апостола» і «Диверсанта». Шанувальники «ЗнаТоКів», обираючи між «Законом і порядком» та «Ментами», нададуть перевагу останньому. Є також глядачі, готові сперечатися про те, що ближче для нас і вище за якістю: «Клан Сопрано» чи «Бригада». І жодна з цих глядацьких груп не готова сприйняти адекватно «House M. D.».
Так само прихильники американських бойовиків і кримінальних драм чомусь на дух не переносять стрічок на кшталт «Відчайдушний» (Desperado) Роберта Родригеса чи «Скажені пси» (Reservoir Dogs) Квентіна Тарантіно, котрі з’явилися на початку 1990-х років і начебто створені за звичними схемами попсових бандитських кримінальних історій. Цінителі типових страшилок-горорів знаходили щось незвичне для себе у фільмі «Від заходу до світання» того ж таки Родригеса, цілком обґрунтовано вважаючи, що з них знущаються. Хоча вампіри в цій історії були анітрохи не гірші, ніж їхні побратими-упирі в будь-якій іншій «страшилці» категорії «Б». А гангстерська «стрілялка» Яна Куунена «Доберман» (Dobermann) фанатами аналогічних фільмів взагалі не сприймалася.
Фільм категорії «Б» — низькобюджетна картина, що належить до жанрового кіно і не претендує на особливу інтелектуальність. Спочатку до цієї категорії входили переважно вестерни, тоді як у середині ХХ століття до них приєдналися низькобюджетні стрічки в жанрі фантастики й горору.
Проте такі фільми невипадково з’явилися саме на початку 1990-х років — епохи, яка ознаменувалася вторгненням постмодерну в усі види мистецтва. Можна багато говорити про цей модний напрям і сперечатися про те, що саме можна зарахувати до постмодернізму, а що до нього зараховувати не слід. Ясно одне: серед іншого, постмодернізм передбачає дозоване змішування чужої творчості з власною. Він дозволяє використовувати кліше, котрі обіграні десятки, якщо не сотні разів, і за належної обробки надавати їм нового вигляду й такого звучання, яке претендує на оригінальність.
Якщо до незмінних складових постмодерністського твору додати використання традицій школи «чорного гумору» і практику доведення деяких типових ситуацій до абсурду, то стане зрозумілим, чому серіал «Доктор Хаус», нехай і дещо умовно, можна визначити як постмодерністський твір. А точніше — продукт, творцям якого вдалося домогтися поєднання в рівних пропорціях і тонкого балансування традицій масової і постмодерністської культур. Саме завдяки другій складовій «House M. D.» набув в Україні культового статусу. «Хауса» дивляться не тільки менеджери середньої ланки, а й «просунута» молодь, вихована на артхаусі та сучасному мистецтві. Інших передумов стати таким у цього серіалу на наших теренах, як ми вже з’ясували, просто не було.
Серіал як культурне і субкультурне явище
Багатосерійний телевізійний художній фільм дуже рідко набуває культового статусу і стає скільки-небудь значимим культурним явищем. Не кожен серіал, що має глядацький успіх, є чимось більшим, ніж просто якісний продукт масової культури. Прикладів тому безліч. Погодьтеся, навряд чи можна назвати культурними подіями американські серіали «Санта-Барбара» і «Даллас», російський багатосерійний фільм «Моя прекрасна няня» або український серіал «Роксолана». Проте в історії телевізійних серіалів є прецеденти, коли деякі з них ставали культовими або ж мали для цього всі передумови.
У 1990 році відомий американський режисер-експериментатор Девід Лінч, що тяжіє до авторського кіно і в рівній мірі пишається як своїми нагородами, так і своєю «незбагненністю», представив на суд телеглядачів перший сезон серіалу «Твін Пікс» (Twin Peaks). За сюжетом, у такому собі вигаданому містечку в північно-східній частині штату Вашингтон сталося загадкове вбивство школярки Лори Палмер. Розслідує справу агент ФБР Дейл Купер, який раніше вже мав справу з аналогічними злочинами. В ході розслідування з’ясовується, що дівчина вела досить вільний, якщо не сказати розпусний спосіб життя: секс, алкоголь, наркотики тощо. Добропорядні громадяни цього просто не помічали. До того ж саме містечко таїть у собі безліч таємниць і загадок, переважно родинних. Перший сезон фільму, знятого за всіма правилами серіального кіномистецтва і обплетеного любовними й детективними багатокутниками, викликав бурхливе захоплення у домогосподарок і був погано прийнятий палкими шанувальниками Лінча. Його навіть звинуватили в тяжінні до комерційного кінематографу. Але в другому сезоні фільму став зрозумілим істинний задум Лінча та сценариста Майкла Фроста: майстерно використовуючи всі існуючі серіальні штампи і перемішавши детектив із «чорною» комедією, містику — з мелодрамою, а трилер — із сюрреалізмом, творці у фінальній, 30-й серії відверто познущалися з домогосподинь. В результаті — падіння рейтингів фільму, дзвінки і листи протесту на телебачення, цілковитий захват «просунутої» публіки. За Лінчем остаточно закріпився статус культового режисера, а серіал «Твін Пікс» став культурним надбанням епохи, котрий, як схильні думати його фанати, замалим не змінив світ. У Америці навіть виник рух під назвою Цивільна опозиція скасуванню «Твін Пікс», активісти якого домоглися, щоб серіал показали до кінця, адже через протести домогосподарок його хотіли перервати, не завершивши. Показ «Твін Пікс» у нас у 1993 році викликав у співвітчизників аналогічну реакцію (хіба що глядачі не дзвонили з обуренням на російське центральне телебачення і не виникло опозиційного руху, а в Україні україномовна версія взагалі демонструвалася в ефірі «1+1» після 23.00, так би мовити, лише для запеклих фанатів). Ті глядачі (переважно жінки), котрі здебільшого стежили за розвитком стосунків героїв і героїнь, прагнули не звертати уваги на вкраплення містики, а сюрреалістичні події в Червоній кімнаті, а також Білому та Чорному вігвамах списували на пророчі сни персонажів. Зате молодь, котра зрозуміла конспірологію Лінча, створювала фан-клуби «Твін Пікс», збираючи про акторів і режисера відомості в пресі через відсутність у нас у ті часи інтернету. Музичні теми Анджело Бадаламенті також отримали окреме життя, поповнивши класику психоделічної музики. Можна без перебільшення сказати, що сьогоднішні фанати серіалу «House M. D.» — це прихильники «Твін Пікс», що подорослішали на п’ятнадцять років.
Містична Червона кімната із серіалу «Твін Пікс».
У 1960-х роках серіал «Сімейка Адамсів» (The Addams Family) був своєрідною хуліганською версією «родинного» різновиду популярних ситуаційних комедій — ситкомів (sitcom). Чорнобіла історія про сімейку виродків з потойбічного
