Метаморфози - Публій Овідій Назон

815 В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,

816 Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину

817 Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші —

818 Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.

819 Підеш за мене — й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід

820 Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.

821 Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало

822 Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.

823 Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:

824 Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —

825 Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,

826 Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.

827 Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.

828 Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.

829 Є досхочу молока білосніжного; з нього частина

830 Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.

831 Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки

832 Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі;

833 Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —

834 Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.

835 Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись.

836 На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток

837 Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!

838 Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!

839 О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!

840 Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно

841 Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.

842 Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший

843 Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер

844 Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя,

845 Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся.

846 Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина

847 Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі?

848 Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї?

849 Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна.

850 Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі.

851 Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний

852 Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике

853 Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине?

854 Зваж і на те, що мій батько — володар у вашому морі;

855 Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті,

856 Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі!

857 Що мені небо й Ефір, що Юпітер якийсь із громами?

858 Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці.

859 Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною

860 Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Кіклопа,

861 Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда?

862 Хай і собою милується він, і тобі буде милий,—

863 Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться,—

864 Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна!

865 Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні

866 Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо!

867 Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче,

868 Наче б у грудях своїх із усім її полум'ям разом

869 Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!»

870 Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала,—

871 Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю,

872 Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає.

873 Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька,

874 Дикий, набрів. «Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє —

875 Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб'ята!»

876 Лиш роз'ярілий Кіклоп на голос такий страхітливий

877 Міг спромогтись. Навіть Етна — гора сколихнулась од нього.

878 Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря;

879 Ну а сіметський юнак, побережжям пустившись тікати,—

880 «О Галатеє,— кричить, — порятуй! У біді свого сина

881 Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!»

882 Та здоганяє Кіклоп. Одлупивши мало не півскелі,

883 З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь

884 Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда.

885 Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам

886 Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу.

887 Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом

888 Барву червону почав той струмок поступово втрачати.

889 Ось він такий, як бува повесні після першої зливи;

890 Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні,

891 Вже й очерет із розщілин проглянувши, пнеться до сонця;

892 З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий.

893 Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини

894 Красень — юнак, і лозина гнучка вповива йому роги.

895 Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове,—

896 Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді

897 Перетворився в