Метаморфози - Публій Овідій Назон
730 Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.
731 Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;
732 Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,
733 Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —
734 Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.
735 Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,
736 Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —
737 І про закоханих часто з насмішкою оповідала.
738 Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши,
739 Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:
740 «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,
741 Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!
742 Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,
743 Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,
744 Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа,
745 Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози.
746 Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем
747 І, звеселивши її,— «Розкажи, дорога, — попросила,—
748 Що за причина була — довірся мені! — твого болю».
749 А Нереїда таке повідає Кратеїній доні:
750 «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.
751 Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,
752 Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.
753 Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору
754 Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.
755 Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно.
756 Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:
757 Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю:
758 Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,
759 Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий
760 Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще
761 Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу
762 Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,
763 Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —
764 Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:
765 Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,
766 Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.
767 Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?
768 Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —
769 Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.
770 Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни,
771 Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден.
772 До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:
773 «Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине».
774 «Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків:
775 Інша вже цілого вкрала мене!» Й віщуванням — намарно! —
776 Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя
777 Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.
778 Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий
779 Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.
780 Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий.
781 Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.
782 Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши
783 Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,
784 Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші
785 Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі,
786 Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,
787 Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась
788 До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі.
789 «Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри,
790 Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,
791 Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,
792 Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,
793 Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;
794 Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,
795 Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,
796 М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.
797 І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.
798 Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,
799 Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,
800 Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,
801 Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,
802 Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,
803 Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,
804 Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша,
805 І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки
806 Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає
807 Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.
808 Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,
809 Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.
810 Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,
811 Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку
812 Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,
813 Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,
814 Єсть і
