Метаморфози - Публій Овідій Назон

473 Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?»

474 Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва

475 Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу

476 Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.

477 Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,

478 Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.

479 Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока

480 Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.

481 Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів

482 Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!

483 Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива

484 Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий!

485 Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний

486 Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї

487 Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!

488 Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,

489 Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,

490 Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,

491 Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично

492 В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,

493 Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:

494 «Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато!

495 Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!

496 Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні

497 Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній

498 Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!

499 Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —

500 Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.

501 Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,

502 Легше зітхнулось мені. «Не страшний вже Ахілл нам!» — гадала.

503 Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла

504 Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.

505 Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий

506 Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.

507 Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!

508 Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,

509 В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,—

510 На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,

511 Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже

512 Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати

513 Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!»

514 Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла

515 Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі!

516 Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,

517 Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?

518 Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися

519 Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама

520 Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?

521 В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,

522 Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.

523 Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?

524 Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?

525 Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть

526 Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!

527 Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я

528 Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина,

529 Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,

530 В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.

531 Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани

532 Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».

533 Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,

534 До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки,

535 Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? —

536 Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло…

537 Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.

538 Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.

539 Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,

540 Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом

541 Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,

542 То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,

543 То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить

544 Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.

545 Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,

546 Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.

547 Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне

548 Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,

549 Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,

550 Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши,

551 До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,

552 Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче

553 Решту речей золотих, прибережених для Полідора.

554 Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий,

555 В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,—

556 «Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина.

557 Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —

558 Піде до рук