Декамерон - Джованні Боккаччо

Коли настав вечір і лікар мав уже йти до хворого, до нього прибув зненацька посланець із Амальфі[52] од тамтешніх його великих друзів, щоб він кидав печене й варене і негайно їхав туди, бо там зчинилася велика бійка і багато люду поранено. Лікар, відклавши операцію на завтра, зразу сів у човна й подався до Амальфі, а жінка, знаючи, що він до ранку не повернеться, покликала до себе нишком Руджієрі і замкнула його тим часом у своїй кімнаті, чекаючи, поки вся челядь обляжеться. Сидів той Руджієрі, сидів, ждучи коханки, і страх захотілось йому пити ― чи то натомився за день, чи чого солоного з'їв, чи така вже була в нього звичка. Побачив він на вікні посудину з тим напоєм, що лікар для хворого зготував, подумав, що то питна вода, і випив її геть усю; незабаром по тому зморив його твердий сон, і він заснув.

Лікариха увійшла в кімнату, як тільки змогла, і, побачивши, що Руджієрі спить, почала розбуркувати його, шепочучи потиху, щоб він уставав, та ніщо не помагалось ― він не озивався й не ворушився. Тоді вона розсердилась і штовхнула його дужче, говорячи:

― Вставай-бо, сонюго! Хотів спати, то треба було дома сидіти, а не до мене йти!

Од того поштовху Руджієрі скотився зі скрині, на якій лежав, нічого не відчувши, наче мертвий. Лікариха трохи аж ніби злякалась і заходилась підводити його ― торсала його, за ніс хапала, за бороду сіпала, та все дарма: він спав як убитий. Тоді, побоюючися, чи він часом не вмер, вона почала його щипати та свічкою припікати, але й тим нічого не домоглася і, не тямлячи нічого в медицині, хоч була докторовою, вирішила, що він притьмом помер. Нема чого й казати, як се її засмутило, бо любила коханця свого як душу; не осмілюючись кричати, вона почала рюмсати над ним потихеньку, нарікаючи на свою лиху долю. Та за якусь часину, боячися, щоб до її втрати ще й ганьби не прилучилося, стала вона думати про те, як би сього нібито мерця з господи своєї спровадити. Ні до чого не додумавшись, вона гукнула нишком служебку і, розповівши їй про своє горе, стала питати в неї поради. Служебка здивувалась непомалу і собі почала торгати його та сіпати, та, побачивши, що він не ворушиться, сказала те саме, що й пані, ― що він напевне помер; а що їм робити ― треба винести його з дому. На те пані докторова сказала:

― А куди ж його діти, щоб узавтра, як найдуть його, не догадались, що його звідси винесено?

― Пані, ― одповіла їй служебка, ― сьогодні надвечори бачила я коло столярні нашого сусіди скриню не з-так і велику; як її досередини не забрано, вона може стати нам у пригоді: даймо йому двічі або тричі ножем у спину, запхнемо його в скриню та й хай собі лежить. Хто його завтра найде, і не подумає, що звідси його винесено; гадатимуть люди, що сей гультяй укоїв ізнов якусь каверзу, а хтось із ворогів убив тімаху та й сховав у скриню.

Пані схвалила служебчину раду, не згодилась лише на те, щоб ножа йому дати ― рука в неї на те, казала, не підійметься, і послала подивитись, чи там іще скриня. Служебка сходила і сказала, що там; тоді пані піддала їй, здоровій і дебелій дівці, трупа на плечі і сама пішла вперед, чи не видно там нікого, а за нею й служебка; поклали Руджієрі в скриню, знову зачинили віко та й додому.

Якраз під той час стали в одному будинку, недалеко од тієї столярні, двоє молодих лихварів, що звикли брати багато, а тратити мало; на новосіллі бракувало їм обстанови хатньої, тож, назиривши вдень тую скриню, вони порішили вкрасти її, як надворі залишиться. Так як опівночі вийшли вони з дому і, побачивши, що скриня на місці, не стали до неї дуже придивлятись, а понесли зразу до себе, хоч і важкенькою їм вона здалася. Принесли, поставили абияк коло кімнати, де жінки їхні спали, та й самі лягли спочивати.

Руджієрі спав уже довго, перетравивши той напій; коли його снодійна сила минулася, він прокинувся ― се було вже перед світом. Хоч він уже якось прочумався, та в голові було не тільки сю ніч, а й потім іще день скільки ― мов заморочено. Розплющив він очі ― нічого не видно, мац рукамі туди, мац сюди ― аж у скрині. От і давай він собі думати гадати: «Що за притичина? Куди се я попався? Чи я сплю; чи пробудився? Ніби ж сьогодні ввечері був у кімнаті моєї коханки, а се вже в якійся скрині. Що воно за знак? Може, лікар вернувся чи ще щось таке сталось, і вона сховала мене сонного? Так, мабуть, воно і є».

Принишк у своїй схованці Руджієрі, наслухає, чи не почує чого-небудь. А лежати в скрині мулько, тіснувато; аж бік заболів, на якому лежав так довго. Давай він на другий бік перевертатися та вдарився ненароком спиною в стінку, а скриня вже й так нерівно стояла, тож схитнулася та й перекинулась із гуркотом. Жінки, що в сусідній кімнаті спали, аж жахнулися зо сну, та з переляку і пари з уст не пустили. Руджієрі теж ізлякався, як скриня упала, та, побачивши, що віко одчинилось, волів із неї вилізти, ніж далі лежати. Не знаючи, куди потрапив, він почав полапки ходити по приміщенню, чи не найде сходів або дверей, щоб вийти якось. Почувши те мацкування, жінки почали гукати: ― Хто там?

Руджієрі не озивався, бо голоси були незнайомі; тоді жінки стали кликати чоловіків, та ті нічого не чули, бо твердо спали після трудів праведних. Тоді, налякавшися ще дужче, жінки повставали та до вікон:

― Рятуйте, злодії!

На той ґвалт попрокидалися сусіди і давай бігти до того дому ― хто вікном, хто через дах, хто іще кудою; устали нарешті од того гармидеру і молоді лихварі. Руджієрі схопили: він страх як здивувався, довідавшись, куди потрапив, і не знав, як і куди йому тікати. На той галас прибігла і сторожа з синьйорії, забрала його й повела до міського начальника. Знаючи сього чоловіка за великого лайдака, той негайно велів узяти його на муки, і Руджієрі мусив признатися, що заліз у дім до лихварів, аби їх пограбувати. Скоро ж наспів і вирок винуватцеві: повісити.

Вранці по всьому Салерно рознеслася новина, що Руджієрі