Декамерон - Джованні Боккаччо
Якщо перші оповідки засмутили серця прекрасним дамам, то остання, що розказав Діоней, викликала в них багато реготу, особливо в тому місці, де суддя закидав вудку, і всі забули про недавні жалощі. Як же побачив король, що сонце вже надвечори стало і прийшов кінець його владуванню, він перепросив люб'язно милих дам за те, що загадав оповідати про такі невеселі речі, як нещасливе кохання, а перепросивши, встав, зняв із своєї голови вінець; якусь хвилю всі ждали, кому ж то він його передасть, він же увінчав ним приязно золотоволосу Ф'ямметту, сказавши їй:
― Кладу на тебе сей вінець, бо знаю, що ти краще за інших зумієш завтра винагородити подруг наших за сьогоднішній смуток.
Довге злотисте волосся Ф'ямметтине спадало кучерями на білі оксамитні плечі, кругленьке личко лишало білими лілеями та червоними трояндами, очі зоріли, мов у ясного сокола, а делікатні вуста жаріли рубінами. Вона відповіла з і любим усміхом:
― Філострате, я охоче приймаю з рук твоїх сю корону, а щоб ти ще ліпше зрозумів, що ти сьогодні накоїв, я хочу й повеліваю, щоб назавтра всі приготувалися розповідати про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнавали нарешті щастя.
Таке повеління королевине припало всім до смаку. Вона ж покликала згодом каштеляна, давши йому належний розпорядок, і одпустила товариство аж до самої вечері. Дехто і пішов гуляти в сад, що його красою ніяк не можна було налюбуватися, інші до млинів, що були за садом, хто куди, і забавлялися кожне по своїй уподобі. А як настала година вечері, всі зібралися, як заведено, біля фонтана і всмак попоїли. Повстававши з-за столу, почали, як завжди, танцювати й співати, і, коли Філомена завела коло, королева сказала:
― Філострате, я не хочу одступати од порядків, заведених моїми попередниками; як вони чинили, так і я бажаю, щоб заспівано тут якусь пісню, а як я певна, що в тебе пісні такі самі, як і оповідки, то заспівай уже тепер, якої хочеш, щоб наступні дні не були охмарені твоїми жалями, так як сьогоднішній.
Філострат одповів, що з дорогою душею, і не гаючись заспівав ось якої:
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, ―
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
І в'яну від журботи,
Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду серцеві на горе.
Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові,
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори ―
Кінець моєму щастю надто скорий!
Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
І проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
І вірне женихання,
І мрії про блаженство яснозоре…
В моїй душі кипить огненне море.
Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може…
З безмежного відчаю
Одного лиш ― навік заснуть ― бажаю.
Молю тебе, любові милий Боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.
Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає…
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, Боже, волі, ―
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.
Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує Бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я, ―
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, ―
Ніяк жалю од зради не поборе.
Слова сієї пісні ясно показали, що діється на душі в Філострата і з якої причини; ще ясніше виявило б усе те обличчя одної дами в танечному колі, якби нічний морок, що спадав і на землю, не загасив рум'янця, що на ньому спалахнув. Після сієї пісні співалося ще багато всяких, а як настав нарешті час спочинку, всі розійшлись на королевине веління по своїх покоях.
Кінець четвертому дню
ДЕНЬ П'ЯТИЙ
Інтродукція
Зачинається п'ятий день, у який під проводом Ф'ямметти говориться про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнають нарешті щастя
Уже на сході заясніло і сонце промінням своїм усю нашу півкулю освітило, коли Ф'ямметта, пробудившись од веселого щебету птичого, що од самого світу лунав із дерев та кущів, устала й веліла підняти решту товариства. Тихою ходою подавшися в поле, гуляла вона по широкій долині серед росяних трав, про те, про се з дамами і кавалерами своїми розмовляючи. Як же сонце підбилося вгору і взяло припікати, повернула королева з усіма разом додому; там покріпились вони по невеличкій тій утомі добрим вином та солодощами і пішли гуляти в свій чудовний сад аж до обіду. Обачний каштелян наготував тим часом питимого й їдимого, і вони, заспівавши попереду під цитру жвавої підскоцької, посідали на королевин наказ до столу. Пообідавши весело, але призвоїто, не забули й потанцювати, як заведено, з музикою і піснями. Потім того королева одпустила всіх на спочинок; хто пішов спати, а хто в саду, як хотів, бавився. По третій же годині з полудня всі зібралися знову, як веліла королева, давнім звичаєм біля
