Декамерон - Джованні Боккаччо

На те одповів їй муж:

― Пані, він переказав мені, що до завтрього не може прибути.

Ся вістка ніби аж стривожила дружину. Тим часом Россільйон устав з коня, велів покликати кухаря й сказав йому:

― На тобі кабаняче серце і зготуй із нього найліпшу, яку можеш, потраву, та гляди, щоб смачна була! Як сяду я до столу, пришли її в срібному полумиску.

Кухар узяв те серце і заходився його дбало готувати, приклавши все своє уміння: покришив його дрібненько, додав приправ усяких і підлеви ― і справді ласа з того вийшла штучка. Тим часом Россільйон сів із жінкою вечеряти; чимало всячини було подано до столу, та господареві страва не йшла на душу ― душогубство недавнє ще муляло. Тут кухар прислав йому й ті ласощі; він велів поставити полумисок перед господинею, бо самому, казав, їсти не хочеться, а потрава знаменита. Жінка мала добрий апетит, тож і з'їла вона те все собі до смаку. Побачивши те, лицар спитав у неї:

― Як же вам, пані, смакувала ся потрава?

― Дуже добре, мій пане, ― одказала дама.

― Далебі, ― сказав тоді лицар, ― я вам вірю, та й не дивуюсь, що і мертвим вам те до смаку припало, що живим ви понад усе на світі любили.

Сії слова почувши, дама задумалась на хвилю, а потім спитала:

― Що се значить? Що се ви дали мені з'їсти?

― Ви з'їли, пані, ― одказав лицар, ― не що інше, як серце Гвільєма Кабестанського, котрого ви так віроломно любили. Не сумнівайтеся в тому анітрохи, бо я своїми руками вирвав те серце йому з грудей перед тим, як сюди вернутися.

Нема чого й казати, в який відчай упала дама, почувши таке про чоловіка, якого любила понад усе на світі.

― Ви вчинили не по-лицарськи, ― сказала вона по якійсь хвилі мужеві, ― а по-зрадецьки і по-злодійськи. Якщо я самохіть, без принуки зробила Кабестана володарем мого серця і тим учинила вам неславу, то треба було не його, а мене скарати. Та боронь боже, щоб я зажила коли будь-якої іншої їжі після такої благородної страви, як серце Гвільєма Кабестанського, найшляхетнішого й найлюб'язнішого кавалера.

По сій мові встала з-за столу і, не довго думаючи, викинулася спиною через вікно, що було позад неї. Вікно те було дуже високо од землі, і вона не тільки на смерть убилася, а; ще й зовсім збагнітувалась.

Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.

Оповідка десята

Лікариха кладе свого опойним зіллям приспаного коханця, ніби мертвого, в скриню, яку потім двоє лихварів несуть до себе в дім; коли він очунявся, його хапають, мов злодія; лікарева служебка свідчить у суді, що то вона поклала його в скриню, вкрадену лихварями, і рятує його од шибениці, лихварі ж мусять за крадіжку заплатити пеню

Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам'ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:

― Злигодні нещасливих коханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.

Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья{168}; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка ― пам'ятаєте? ― повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.

Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі{169}; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона почала вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і прохати, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же мав він спроможність на добру стежку звернути, почала його грошима ― раз більшими, а вдруге меншими ― зарятовувати. І поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно, припало лікареві курувати одного хворого, що слабував на ногу. Пізнавши ту недугу, маестро заявив пацієнтовим родичам, що треба вийняти з ноги надгнилу кістку, тоді хворий міг би одужати, а так або ногу треба буде відтяти, або смерті чекати, тільки що він не може за успіх операції поручитися. Родичі мусили здатися беззастережно на лікареві умови. Лікар був певен, що хворий, коли його не приспати, не витерпить болю і не дасться різати; тож, намисливши робити операцію увечері, він велів уранці настояти воду на якомусь снодійному зіллі, що міцно приспало б хворого на час операції; коли той настій було виготовлено, він поставив його на вікні у себе в кімнаті, не сказавши домашнім, що то