Декамерон - Джованні Боккаччо
Учащав він отак до неї та й помічав, що вона ніби не від того; тоді він набрався більше одваги, а вона відігнала пріч боязкість свою та соромливість, і вони зійшлися нарешті на обопільну втіху одне одному. І так їм те щастя засмакувало, що не чекали вже, поки одне до одного прийде, а запрошувалися до любощів навзаєм.
Отак вони любилися що день, то дужче й палкіше; раз якось попрохав Пасквіно Сімону піти з ним кудись у садок, щоб там собі удвох безпечне досхочу набутися. Сімона погодилась; у неділю по обіді вона сказала батькові, що йде на відпуст до Сан-Галло[51], а сама подалася з подругою своєю Ладжіною{165} в той сад, що казав Пасквіно. Хлопець був уже там із товаришем, якого звали Пуччіно, а дражнили Кривим. Кривий почав присмалювати литки біля Ладжіни; наші коханці лишили їх в одному кутку саду, а самі пішли милуватися в другий.
В тому кутку, куди пішов Пасквіно з Сімоною, ріс буйний, розкидистий кущ шавлії; коханці посідали під ним, голубились собі та милувались, а потім почали говорити про підвечірок, який вони тут думали в упокої спожити. Тут Пасквіно нахилився до шавлієвого куща, зірвав із нього листочок і почав терти ним зуби та ясна, говорячи, що шавлія дуже добре очищає їх після їди од окрушин, що там, буває, позастряють. Потер він ото зуби та й давай знову про підвечірок розмовляти; та недовго вже говорив ― змінився раптом з лиця, потім зір і мову йому одібрало, а ще хвиля ― і помер бідолаха.
Побачивши сеє, Сімона стала плакати й гукати Кривого та Ладжіну. Вони прибігли не гаючись, і як побачив Кривий, що Пасквіно лежить мертвий, опух увесь і темними плямами взявся, він закричав:
― Ах ти ж, лайдачко, се ти його отруїла!
Він збив таку бучу, що в сад зараз поназбігалося багато людей, котрі жили там поблизу; дивляться ― Пасквіно лежить мертвий і весь опухлий, Кривий галасує на Сімону, що вона його заманила сюди і струїла, а дівчина, знетямлена несподіваним горем і болем, не пробує навіть боронитися; от і вирішили всі, що так було діло, як Кривий каже. Схопили плачущу дівчину та й потягли її в палату до подести.
Тут Кривий разом з іншими товаришами Пасквіновими, що тим часом надбігли ― Опецьком, Нехлюєм та Понурою, ― почав вимагати негайної розправи, і суддя став допитувати дівчину; не впевнившись у її вині та зловмисності, він зажадав у її присутності оглянути мерця на тому місці, де все те сталося, бо таки з її слів не багато чого міг дорозумітися. Він велів повести її без збіговиська до того саду, де ще лежав Пасквіно, пухлий мов колода, потім сам пішов туди, оглянув не без подиву трупа і почав питати дівчину, як було діло.
Сімона підійшла до шавлієвого куща, розповіла для ясності про все, що було раніше, і, щоб показати судді, як те сталось, вона зробила так, як Пасквіно, ― потерла собі зуби листком із шавлії. Кривий, Опецьок та інші Пасквінові друзі й товариші сміялись судді у вічі над тими, мовляв, вигадками й дурницями і ще наполегливіше вимагали кари душогубці ― спалити її, та й уже! Аж тут бідолашна дівчина, прибита смертю коханого і налякана страхом кари, скоро після того, як потерла зуби шавлією, сконала на превелике диво всім присутнім таким же чином, як і Пасквіно.
Блаженні душі, що дійшли в один день кінця щирому коханню і віку смертельному! А ще блаженніші, як судилось їм нерозлучно до нової оселі втрапити! Найблаженніші ж, як і потойбіч є кохання, як на тім світі так само любляться, як і тут! Та, мабуть, найщасливішою із тих, що ми їх пережили, була душа Сімони ― не попустила їй доля загинути од фальшивих обвинувачень Кривого, Опецька та Понури, тих злиденних чесальників вовни, а судила їй виправдатися з неслави почесною смертю, пославши в слід коханому Пасквінові. Суддя, як і всі інші, що були при тому, був сією подією безмірно вражений і не знав спершу, що почати; потім подумав-подумав та й надумався:
― Не інакше, ― каже, ― як ся шавлія має в собі отруту; хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї і нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його.
Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась величезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм і тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла ― бо вони були тамтешніми парафіянами ― і там їх поховали.
Оповідка восьма
Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею, прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його до церкви, Сальвестра помирає біля нього
Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:
― Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з
