Українська міфологія - Володимир Галайчук

Зазвичай закрутку обжинали й лишали в полі, а після жнив спалювали. Нерідко її підкопували осиковим «києм» чи «залізником» (лопатою) і виривали через шматину чи в рукавиці (аби не «голою рукою»). Після цього палили на «крижових» дорогах:

— «А гето як біду хочуть зробити, до ня´кось замотає таку завивку всередині поля і ня´кось людини беду зробить. Як не чепнеш, до вроді й ніц, а як чепнеш, до й ніщо зробица. До оставляли її в поли».[1972]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».[1973]

— «Зáвивка, залом — як сусєд на сусєда недобрий, то зробить, а кажуть, шо то русавка зробила».[1974]

— «А тії заломи — якшо хтось на когось був сердитий. Його обходили, а потім спалювали, — руками не треба було дотрагуватись».[1975]

— «Як знаходили у житі заломи, чи вітýшкі, то зжинали їх і палили».[1976]

— «Завóвка» — казали. Завóвка. То вже щитали, шо то якась вєдьма зробила. Тогó не чепали. Те мінали і не чепали. А потом запалювали, шоб очистить вже. А до тогó ту завóвку не чепали. Ну, тіє [робили завивки], шо знали шось… до спору… Я була мала, то я знаю, шо один дєд казав: «Аби в людей було, то в менé буде». То все вони казали, шо… ну, то вже люди говорили, шо вун до спору знає шось».[1977]

— «На жито заверчали — то шось на зло. Завертка. Обижнуть, а потомечки спáлять».[1978]

Трапляються свідчення, що закрутку палили в дорожній колії, «щоб коні рознесли»:

— «Зáкрутка — то хтось затне на тебе, коб тобі шось сталося: чи твої вечкó покрутилися, кури там… Виривали і несли на крижові дороги палили у колеї, шо кінь їде».[1979]

— «Зáкруть на когó там, будьто вмре, то вирве да спалить на дорозі, де ходеть кони, шо то вже потопчуть його да воно все пропаде, те погане, шо він думав, шо він робив».[1980]

Під час знешкоджування закрутки використовували певні примовки: «О, то, кажуть, зáкрутка. Гето вже, кажуть, тре’ палити на кріжовій дорози їє. Як то вже хтось тобі робив, то їє вирвати чи рукавицьою чи як там, не торкатися голим, і на кріжовій дорози палити. Казали: «Хто думав мені — то хай тобі», — отакево».[1981]

Багатий матеріал про завитки, способи їх нав’язування й знешкодження виявили на Поліссі російські етнолінгвісти.[1982] Зокрема, за їхніми відомостями, завитку треба було викопати лопатою, котрою закопували мерця, зіжмакати в щільний жмуток і прив’язати на горищі до комина. Після цього той, хто її зробив, мучився й зрештою помирав.[1983] В іншому варіанті цих уявлень завитку палили в незахідному місці в першу неділю «молодика», саме коли вперше вдарять у церковний дзвін. Треба було лише пильнувати, щоб дим не йшов на людину. У результаті лиходій «десять год болів». А під час спалення в тій завитці щось буцімто стогнало.[1984]

Бажано було, щоб завитку спалював не господар поля: «Хтось треба шоб другій запалив, не той хазяїн, шо в той хаті живе, чи хазяйка, бо воно на їх закручане».[1985] Тож найчастіше самі господарі завитку не чіпали. Також вірили, що то «треба великого знахура, шоб розв’язав»:

— «Зáкрутки крутили. То в добрі нічого. Шкодило. То один робив, а другий одробляв, виривав ту зáкрутку».[1986]

— «Завивку завивали з колоссячком, і ето як хто ту завивку вижне, то можé і помертó. Ни чипали її. А були і такі люди, що одробляли її».[1987]

— «Закруть — ну, на подобіє… знахурі роблять, шоб комусь якось вред нанести із числа сім’ї. Да приходять уже знахурі, да моляться, і соотвєтствєнно — їм платять за теє. Там були зламані всі колоски і зав’язані тако, тим… колоссє було внизу вже, а воно проткньоне було. Все донизу. Короче говоря, як сказати, на те, що пропаде все. Хто виривав, а хто на місці палили. Ето вже знахорі дєйствовали, що вони вже по…»[1988]

— «А, було де в кого в людей. Все кажуть, шо якась зáкруть, а хто знає… Да тоді тій людині шкодить. Ну то знов шукають таких людей, шоб одкрутили, шоб уже знахорували. Моя навіть сестра, вона вже умерла, то казала, шо їй навіть було у житові закруть. Хто лихо має будь на когось, да воно такеє й робіть цево. До таких людей кидались… то ж такіє люди є, шо згаварують. Віривали да й палили. Тепер вже тих нема таких людей, щоб такий вред робили, а колишні люди були всєкі. Такі знахурі, було мніго таких, шо, каже, чи в цибули, чи в житови…»[1989]

Поки прийде «знахур», господар із молитвою обкладав зав’язку гноєм (якщо близько «доми») або камінчиками, «шоб не вирвав злий», «шоб ніхто не тронув». «Знахурі» знаходили зав’язку в полі самі, без підказки, говорили якусь примовку, розв’язували або виривали її (задом), якось перекручували та палили на «крижовій», чи «хрестовій» (Х-подібній), дорозі (рідше — на «середохресній», Т-подібній): «винесуть на якусь між, на границі», «особино, щоб було три межі».

Вважають, що як тільки знахар приходив на поле, відьма прибігала проситися, щоб не розв’язував. «Я сама розв’яжу», — каже. На Поліссі частотними є розповіді про те, як покликаний «знахур» виривав зав’язку й палив у печі. Коли зав’язку палять, того, хто поробив, «мучить», і він змушений перепрошувати та обіцяти, що більш не буде так робити:

— «В льонові зав’єжи зав’язку, в житі, — шоб в тебе здихала корова чи собака. В цибулі зав’єжи. Просаде якось самою цибульою. В сусідів здихали корови, свині. В Відерті (с. Видерта — В. Г.) був знахур. Поїхав до діда. Дід каже: «Вези мене на своє поле, де твоє поле (жито)». Той ходе, і вирвав зав’язку. Сів знахур за столом, а перед тим зав’язку спалив в печі. Він сказав, шоб не давали нічого, хто прийде. Казав: «Зараз прийде той чоловік, шо поробив». Прийшов той чоловік і просив запалки прикурити. А той [перед тим] сказав: «Сохрань, Боже, дати». А послє того вже добре було. Один знахур зробив зав’язку, а другий спалив. Жінки — вєдьмі робили тоже зав’язки. Його мучит, знахура. Попросаджує ті стебельця, і не поламає. Де він схоче, там робить. А той знахор, шо привозят, знає де і каже: «От твоя зав’язка тобі робить…»[1990]

— «Воно прийде да ніткой червоной колосся перев’яже, а ти віжнеш, то руки крутит, ноги, да каліка людина робіца. Треба