Українська міфологія - Володимир Галайчук
— «Колись мій дід росказував: коні пасли — товар, все. Ну, в ноч. Да й взя´ли, все позганяли, а дід каже: «Хлопці, сьодні тра зловити відьму». — «Яку?» — «А бýде йти пу мулуко». — «А як її, діду, лувити?» — «Так. Шоб ви всі знали. Шо буду казати — підчиняйтесь. Але візьміт, — каже, — такеє, шуб її злувити. Тильки пантруйте: як зловите— бýде мугурич отакий-вот!» — «Ну, добре». — «Сировóх нитóк визьміт, і колочків набийте кругóм товару, і раз пруведіте цією сировою´ ниткою. А ворота пукиньте. І, — каже, — сидіт так, шоб вас не видно було, вона буде заре йти. Ну не подумайте, шо жінка, а побачите, шо». То вони вже всі пантрують… — біжить така… собака… — коси теліпаюця — прамо туди, в цюю дирку, де вуни пукинули… Їх ішло три, то дві втікли, а їдну — хоп! і зачинили: стоїть женщина… гола… обикновенна женщина. То один — батіжком, другий… «Заб’є´м», — каже. — «Пустіть мене… Ви скажіть, шо ви хочете, — зара вам все буде, тіки пустіть мене живою». — «Хто, — каже, — с тобою був?» — «Е, я, — каже, — не скажу, бо то старша, то вона все їдно мене рузірве». — «Неси, — каже, — могорич». То принесла могорич, і гроші ше їм заплатила. Це, бувало, дід росказував».[1958]
— «Ну та що: у війтихи — п’єть корів, в неї — їдна, а війтиха йде до неї молока купувати, бо в неї молока много, а в неї нема. І війтиха сі скаржила кожному. Якась жінка каже: «Упрядіть клубок, сировий, віднесіть до ксьондза, най ксьондз чи дванадцять раз, чи кілько, відчитає якусь молитву на тім клубку. І мені принесете, і мені дасте, і я відьму зловлю»… Дала війтиха той клубок тій жінці. То сама тота жінка розказувала, шо ймила відьму, моя мама їй була вуйна, та вона розказувала бабі, а я слухала. Та й каже [вона моїй мамі]: «Вуйночко, я прийшла, у війтихи посиділа до пів дванадцєтої та й кажу: давайте мені клубок, бо я вже йду до стайні. Каже: якраз дванадцєта година — йде біла кобила, до стайні йде, а я ніц не роблю, — каже (але той клубок вона по долі обмотала, аби тота кобила прийшла на тото місце)». Та й, каже, кобила приходе під стайнє, а сама [та жінка] сі сховала, бо вона якби виділа, то була б втекла. «Та й, — каже, — я стою та й помалу тим нитков притягаю. Стєгла я їй руки та й ноги докупи, — вже вона не втіче так швидко, — та й тогди ловлю за волос, за гриву. Як я зловила за гриву, каже, вуйночко, каже, я тримаю, а вона, як стає дванадцята година, — стає жінка з тої кобили. Та й каже: «Юстинко, пусти, я тобі не знати що дам!» — «Не пущу відси, доки війтиха не ввійде, не пущу тя ніяк». Ну та ввійшла війтиха, та знаєте, шо потому війтиха заплатила їй добре. А потому в відьми, шо брала молоко, корова вирвалася зі стайні на такий беріг та й впала догори ногами, а з дійків йде догори молоко».[1959]
Упіймати відьму можна було на зубці нової борони,[1960] мотузкою, зсуканою «від себе»,[1961] освяченим разом із паскою очкурем від нових, іще не ношених штанів[1962] тощо.
Упізнати в зловленій тварині ворожилю вдавалося, якщо накинути на неї хомут. Утім, вважали за краще не бачити відьом, бо «хвороба може причепитися».[1963] Так само й упирицю можна було розпізнати, якщо дивитися на неї крізь зубці борони.[1964]
На Західному Поліссі вважають, що, зловивши відьму, коли вона збирає росу або доїть чужу корову, мали збити так, «[а]би кров з неї пішла», відтак відьма втратить свою силу.[1965]
Нав’язування «зав’язок». Поробленням відьом і «калдунів», «знахурів» (а зрідка й русалок) вважали так звані зáкрутки (чи зáкруті, зáв’язки, зáвивки, зáвитки, зáвертки, залóми).[1966] Робили їх здебільшого на житі, а також на пшениці, вівсі, льоні, часнику, цибулі, капусті — перекручували рослину або кілька рослин одразу вузликом «наоборот», та так «удачно», що й не завжди можна було пізнати — ніби це самі рослини так виросли. Зав’язки робили скраю поля або на другій постаті, щоб не було видно слідів. Зав’язуючи, щось при тому примовляли. Наприклад:
— «Як будеш жать, то будеш слабий лежать; як будеш молотить, то буде у голові колотить; як будеш молоть, то буде у грудях колоть; хто буде пекти, то буде кров текти».[1967]
— «Кручу закрутку напаки (лєвею рукою — то напаки), шоб не було в тебé ні хлєба, ні муки».[1968]
Оскільки «знахурі» нібито повинні були чинити зло, інакше їм самим було б щось погане, вважають, що після нав’язування зав’язки відьмі «легше буде»: «Відьма робить так, бо вона з сатаною зв’язана. Вона мусить робити».[1969] Переважно зав’язки крутили перед Петром, адже відьми звично шкодять перед великими святами, а саме до Петра багато де приурочують зажинки.
Зав’язати могли «на спір», «на смерть»; «шоб умерла хазяйка чи скотина пропала»; «на щастя, на людину, на животного»; «зав’яже, шоб хороба якась чиплєла — на людину, на худобу»; «шоб в тебе здихала корова, чи собака, чи свині»; «Шоб людина боліла, шоб корова здохла. На коня зав’язку зав’єже»; «На кого-то — чи на хадзяїна, чи на хадзяйку. Могла робити і на худобу»; «Ту зав’язку зріжеш, то тобі зробиться шось: чи вмреш, чи вкалічишся»; «Завітки робили. Зробить тій людині, і вона болєє, болєє. Жито якось там закрутить баба яка-небудь».
Здебільшого тому, хто вижне закрутку, крутило руки. Вилікуватися від цього можна було за допомогою мотузки, якою зв’язували руки мерцеві:
— «Ну, той, кажуть, шнурочок, шо руки з’язують, — то от, може, кому ноги крутить чи руки, то треба перев’язувать, то не буде крутить».[1970]
— «То казали, шо колись були закруткó. Колись моє мати каже — жали… було три невєстки в хати разом, — ну де й стали жать вони жито, то тиє невесткó покóдали, бýло… зáкрутка, а моє ж мати каже, а я, думаю, все ’дно вижну. […] То матері крутило крепко руки і болєли руки, то як хтось-то вмер (а, материна баба вмерла), і руки з’язують м’ярцам. І посля´, то вже материна мати, взяла тиє шнурки, шо той бабі були з’язаниє руки, мати носила тиє шнурки, да й каже — перестало. Сіє шнурки мати носила».
