Українська міфологія - Володимир Галайчук
— «Вмирає довго, мучиця, то визивали священиків, шоб молебень читали над ними, або зривають стелю, три чи дві доски підривають, де він лежить, протів його».[2042]
— «Відьмýра якась прийшла, казали, як молоко пропадало. Якась ото прийшла доїти, до тих, до Шамшунів, в кота перекидалася, і він її так збив, того кота, шо вона посля приходила до них і казала, шо я зроблю´ все, тіко ви хоть не кажіть, шоб люди не знали. То вона так вмирала вже тяжко, шо кажуть, шо над нею стіль зривали. Вони дуже мучаця. Вона не робила добре, тілько погане людям».[2043]
За рідкісними відомостями, підривали стелю коцюбою або пікною лопатою:
— «Да. Которе не знає, то вони тяжко. Даже тою коцюбою, шо жар вигрє´бують, то в стелю товчуть. О. Стелю ту зривають, шоб він дойшов. Йому важко пріходицца канать, бо вун все знав. […] Товкли бальок. Балки такі… Да, посеред хати. Да той бальок товкли. («То столь не зривали над їм?» — В. Г.) Нє-нє-нє. Товкли в бальок. Посеред балька».[2044]
— «То столю, кажуть, зривають. Колись столя ж не була така рівна, а така як накладна: одна викша доска, друга ж… Ну то кажуть, шо зривають: беруть лопатку да вібивають стóліну. То таке чула, а як воно наяву — хто знає? Мучиця, каже, да не може вмерти».[2045]
Траплялося, що людина помирала й відживала кілька разів, аж поки не здогадувалися зробити в стелі отвір, а самого відьмака пробити осиковим кілком: «Казалі, шо одін знав багато, дак нє мог умéрті, дак пробуравілі столю і асінового тогó в грудь забілі, то тади вмєр. Дак я нє знаю, чі цє правда, чі нєправда. (Сміється. — В. Г.). Дак йон умєр, лєжав на лавци… Лєжав, но нє мог умєрці. Я´кась, шо яго палажилі на лавку, і йон устає всє йдно. Нє мог, шо… спакойно…»[2046]
Душа відьом та інших «знахурів», як вірять повсюдно, виходить у супроводі вихору:
— «Один чоловік був лихий вельми. До як він умирав, до з теї хати і кришу знеслó. Така бура пудняласа».[2047]
— «Як відьма помирає, то треба кришу зняти, аби небо побачила, — то така круча стає…»[2048]
— «Там, де вона лежить, треба зірвати три столичини, в тої баби, шо вмерти не може. І обізательно три, бо єслі ти зірвеш бульш, може бура така пойти, пуйде така бура по хаті: «Ху-гу-у-у-у», — тако крутиця, і цей мертвець не може вмерти, да, а тоді, каже, тако поведе наче димом да пойде вверх: жонка простягаєця, чоловік умирає. Це ж лякаха».[2049]
— «Ну, бувало таке, шо от не може вона вмерти. Мучіцца, й те… То брали прорубували в стелі дирку, і робіли такий… віводóк такий. Шоб сквозняк так війшов. Шо будто бі душа не може розстацца з тєлом і не віходить з помєщенія, пока не вінесуть тóго…»[2050]
Загальним є й переконання, що відьма чи «знахор» не може померти, «поки кóмусь не сповість», поки не передасть «ето дєло» (свої «знання», свою «силу»). При цьому важко помирають не лише ті, котрі шкодили, але й ті, котрі допомагали людям:
— «Була така байка, шо мала передати комусь, бо інакше не вмре, аби то в комусь другому жило».[2051]
— «Поговірка є в народі, шо хто чим займається такимво ворожбитством, чи ворожінням, чи відмовами, то тяжко помирає, шо мусе передати комусь».[2052]
— «То вони шось знають та одні другим передають. Передають одне одному. Як один має вмирати, то передає другому, рідному чи чужому чоловіку або жінці, так, якби ся висповідав».[2053]
Уявлення про передавання «знань» майже в тих самих формах побутує по всій Україні. Зазвичай «передавали» близьким родичам, насамперед дітям чи онукам. Відбувалося це під час безпосереднього фізичного контакту або ж словесно:
— «Сусєдка помирала, да й каже на менé, [щоб прийшла]. Я зайшла в хату, ше ж дівчиною була. Да й каже: «О, я вже тебе ждала-ждала, шоб ти пришла до менé. — Сусєдка. — Пошепчи мене». Я кажу: «Бабо, я не знаю [як]». — «Кажи за мною…» Вона каже, а я за єю. Вона так: «Ох як менє вже полегшало!», — та заре й вмерла. От і це я вже перейняла».[2054]
— «А як я не передам, мені не мона вмерти. Передають через воду, через харчі. Отак попросить бабушка: «Дай мені їсти, бо я вже буду вмирати», — а ця онука сидит коло мене. Я буду їсти і єй передавати».[2055]
— «Да це хотіла передать дітям, це волшебство, в неї три дочки було: «Гапко, забери! — Шоб до єє дотронуться, як вона помірає: значить, волшебство переходить на її. — Гапко, забери!» А вони повтекали з хати, то вона дві неділі мучилас, до вже один мужик залєз на хату, да прокрутив в столі дирку, да восікового колка забів, вот тогда вона подохла, а так би мучиласа більше».[2056]
— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така, як вона: ходила росу збирала і таке всяке».[2057]
— «Поки не передаст, доти не вмре. Вона тоді не годна вмерти. Так Пісарчучка на Рубані. Вона страшно мучилась, а потім передала своїй внучці. То в них та сила з народження».[2058]
— «Дуже важко: поки не передасть, доти не вмре. Може тобі руку дати— і вже передасть».[2059]
— «То відьма, люба знахарка чи ворожка, вона мусить передати комусь те своє, те, шо вона робила, бо буде дуже тяжко помирати. От в неї (в дружини інформатора — Л. О.) баба — вона і віск зливала, то її молодша
