Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
І жили вони років із двадцять, і не було у них дітей, то взяли собі на виховання сироту. От він виріс, і красивий такий, що у всіх царствах красивішого того приймака не було. І цариця полюбила того приймака. Давай вона допитуватися у свого чоловіка:
— Чого ти тієї сорочки ніколи не скидаєш?
— Я, — каже цар, — так звик. Вона завжди біла, біліша, ніж ті, що ти даєш, так і не треба скидати.
— Мій батько, — каже вона, — по три рази на день міняв сорочки, а ти і за вік своєї не скинеш.
І так вона вчепилася в нього, щоб скинув, що він таки взяв і послухав її. Як скинув, цариця зараз узяла, на другі двері подала ту сорочку приймакові, а той зараз на себе її одягнув. І як одягнув, зараз за шаблю і входить у кімнату до царя. Увійшов і каже:
— Здорові були, батечку, будем битися чи миритися?
— За що ж нам битися, синку?
— А ось за що!
Та як ударить шаблею — посік-порубав і сказав:
— Зав’яжіть його в мішок та прив’яжіть його коневі до хвоста та й пустіть.
От кінь вибіг у поле, а там і полетів та ірже так, що дівчина-гадюка почула і вигукнула:
— Нема, — каже, — сестри, нашого брата.
Повибігали усі і дивляться. Кінь добігає, перед ґанком спустився, став. Дівчата мішок той відв’язали од хвоста.
— Се наш брат рідний.
Внесли мішок до хати, постелили килим, поскладали кості і зцілющою водою змили. Годин за три ожив Гриць.
— Де то я? — каже.
А сестра йому:
— Ой, брате, заснув би ти навіки. Я ж тобі наказувала, щоб ти сорочки не скидав, а ти не послухав.
По обіді вийшли вони в сад. Лежить там кочерга, що й тоді лежала.
— Візьми, брате, оцю кочергу, скинь її з дороги.
Він кинувся, так не зрушить із місця.
— А що, брате, оддав силу своїй жоні?
— Дайте мені, сестри, такого здоров’я, як ви мені колись дали.
— Було б берегти те, що тобі дали. Бог не дає два рази здоров’я. Як ми віддамо своє здоров’я, то самі залишимось без здоров’я. Ми тобі свого не дамо, а ти своє загубив. А я тобі, брате, дам мудрощів та хитрощів таких, що ти їх не загубиш на свому віку.
Входять у кімнати, одчиняє шафу, бере каламарчик (пляшечку), наливає і дає випити.
Як він випив, вона сказала:
— Ну, брате, чим ти хочеш перекидатися — конем чи птицею?
– І тим і тим.
Побув він три доби та став прощатися.
— Ну, сестри, буду я одряджатися у своє царство.
Вивели вони йому коня і він поїхав:
— Неси мене, коню Добряне, у моє царство!
Кінь його й поніс у те саме царство і у те місто, де цар живе. Іде містом красною вулицею і бачить, що у дворі ходить міщанин дід старий. Привітався.
Дід одвів його в хату. Бабка щось невесела. Сльози течуть у бабки. Ходив-ходив цар по хаті й питає:
— Чому ви, бабко, невеселі? Чи помер у вас син, чи дочка?
— Я, — каже, — плачу про наше нещастя. У нас кобилка лоша скинула (народила мертве).
— А дайте, — каже цар, — я піду подивлюсь, може, вона приведе друге.
Пішли, подивились.
— Не журіться, діду, вона, — каже, — буде сюю ніч з лошам таким, що ви ніколи не бачили.
Увійшли в хату. Дід хвалиться:
— Оце купець говорить, що наша кобилка сюю ніч буде з лошам.
Посадили його за стіл. Пообідав, подякував. Пішов прогулятись. Увечері вони полягали спати. А він коня свого пустив у луги. Спав не спав, устав.
— Дякую вам, діду й бабо.
І пішов собі.
Пішов він до кобилки, перекинувся лошачком — золота шерстинка, срібна шерстинка, золоте копитце, срібне копитце.
Пішов дід кобилці їсти класти, аж те лоша біля неї грає, що дід і злякався, як його побачив. Зараз побіг та бабу покликав.
— Подивися, яке лоша наша кобилка вивела, такого і в усіх царствах нема!
Пішли вони, подивилися на те лоша.
— Бери тепер, діду, кобилку й веди на базар да продай, за що хто дасть, а то цар візьме задурно.
Дід вивів кобилку на базар. А там зустрічає його сам цар-приймак з жандармами і питає:
— Де ти, діду, такого лошачка узяв?
— Вивела, ваша світлість, моя кобилка.
— Ти, діду, не продаси те лоша мені?
— Продам.
— Що тобі за нього?
— Як з вас, то п’ять тисяч дайте і досить.
Вийняв той цар гроші, дав дідові і забрав лоша та звелів забрати в конюшню, а сам пішов хвалитися цариці.
Якраз на воротях стояла найголовніша служанка Оляна. Вона побачила те лоша і пішла за ним у конюшню. От лоша й питає її:
— Чи ти знаєш, Оляно, хто я?
— Ні.
— А пам’ятаєш першого царя? Оце ж я. Ти знаєш, що мій приймак мене посік, але мене оживили. Запам’ятай, коли будуть у мене стріляти, вмочи хустинку у мою кров, закопай ту хустинку в саду і там яблуня виросте. І як будуть яблуню рубати, візьми трісок і однеси на ріку й кинь. І тікай тоді відсіля, щоб тебе ніхто й не бачив.
Тим часом цариця забажала на лоша подивитися. Вивели його на волю. Цариця глянула й скрикнула:
— То не лоша, а мій перший чоловік. Вкопайте серед двору стовп і прив’яжіть його, а тоді з гармат розбийте його на дрібен мак.
Так вони й зробили, а служанка вмочила хустинку та в саду закопала. А вранці вийшов приймак у сад і побачив яблуню, а на ній яблука золоті та срібні.
Приходить до цариці:
– Іди, жінко, подивись, яка у нас яблуня взялася.
Подивилась вона:
— Се, — каже, — не яблуня, а мій перший чоловік. Візміть порубайте і коріння повитягайте, спаліть і попіл розвійте.
Стали рубати. Тут служанка та ходить. Набрала трісок, пішла до ріки та й кинула їх. Яблуню порубали й спалили та попіл розвіяли.
Минула ніч, як з яблунею покінчили. Вранці узяв цар рушницю і пішов до ріки. Аж Оляна несе воду відтіля.
– Ідіть, — каже, — до того місця, де ми воду беремо, там така птиця, що я і зроду не бачила такої.
Повернув він туди, прийшов до того місця, прицілився, аж вона тікає. Скинув він чоботи і давай брести, щоб так її вхопити руками, брів, брів, і торкає вже ту птицю, так рукою не втримає, пір’я слизьке.
Вернувся. Вирішив він роздягнутися, скинув одяг на