Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Схопився він, так не двигне ніяким робом із місця.

Пішли по саду, погуляли, входять у кімнати. Давай вона сестер просить, щоб дати братові силу таку, як у них є.

— Треба, сестри, старатися з усіма силами і братові дати силу таку, як у нас є.

І сіли вони усі дванадцять прясти зараз фунтовий льон. Попряли починки по два, давай зараз снувати і на верстат накидати і ткати.

Накинули і виткали, і дванадцять квіток золотих нашили на сорочці. За ніч за одну усе зробили: дванадцять сил богатирських дали йому.

А вранці він вбрав ту сорочку і сестра сказала:

— А підемо ще, брате, гуляти у сад у мій.

Усі вони ідуть дванадцять. Дійшли до тієї кочерги — лежить та кочерга поперек лінії.

— Візьми, брате, оцю кочергу, одкинь з доріжки.

Береться він за кінець. Як схопив, як кине ту кочергу, так вище дерева полетіла.

— Спасибі, брате, — каже сестра, — що ти оту кочергу із доріжки скинув. Вона мені набридла — я забуду та усе на неї спотикаюсь.

Побув він ще днів десять.

— Ну, сестро, пора мені од вас їхати.

— Куди ж ти поїдеш?

— А куди Бог дасть.

— Я тебе оженю. У мене всього багато, землі багато, худоби багато.

— Ні, — каже, — дякую, сестро, не хочу.

— Ну, що ж ти, брате, думаєш їхати од мене, а в тебе нема й коняки доброї.

— Ні, мій кінь добрий дуже.

— А піди, брате, попробуй свого коня.

Пішов він на конюшню, давай гладить коня свого. Погладив по спині долонею, так на коліна кінь і сідає, не здержить його руки.

— Ну, справді, не годиться мій кінь.

— Ну, де ж, сестро, узяти мені коня?

— Та ж ти видів: у мене багато коней, то, може, вибереш собі якого?

Зараз вийшла, богатирським посвистом свиснула, заревіла земля, гуде табун коней, влетіли в загін, а вона узяла й двері зачинила.

– Іди, брате, тепер вибирай собі коня, якого знаєш.

Пішов він у загін, давай вибирати коні. Ті брикаються, він узяв за гриву — кінь упав, узяв за ногу — упав. І скільки штук перебрав — не годиться жоден.

Виходить і каже:

— Погані коні усе у тебе, сестро, негодні.

— Негодні треба випускати.

Узяли випустили ті коні. Свиснула вдруге богатирським посвистом, біжить другий табун, прямо в загін. Зачинила і ті.

— Ну, іди, брате, вибирай ще собі коня.

Пішов він знов вибирати, перебирав, перебирав, виходить:

— Сестро, забарився я, ніяк не знайду собі коня.

— А, брате, спотикав ти того, що посередині загону у болоті стоїть?

— Е, то такий, що не вибереться з болота.

— А піди того попробуй.

Підходить він до того, бере його за гриву. А той як рвоне, як візьме носити його по загону! Вона сміється:

— Держи, брате, не подайся.

Удержав, подали йому уздечку. Узяв, уздечку на коня одягнув, повели на конюшню, поставили у стайні. Погодували коня з місяць, очистили його.

— Ну, сестро, пора мені від’їздити від ваc.

Попрощався він із сестрами, вивели вони коня, осідлали:

— Ну, як оженишся, брате, не довіряй жінці і не кажи, що у тебе є, а сієї сорочки не скидай, бо як скинеш, то так ти і загинеш.

І сказала дівчина коню:

— Оце твій господар, щоб ти йому вірив. Коли господаря хто уб’є і можна буде вирватись, то ти, коню мій добрий, щоб ти тоді до мене явився.

Дали дівчата братові шаблю булатну і піку та сказали:

— Як ти, брате, звелиш, так кінь тебе і нестиме, чи поверх дерева, чи в плін (на рівні) дерева, чи поверх комишу, чи по землі, чи як знаєш.

Вирядився звідти. Поїхав за тридев’ять земель у десяте царство, в інше государство. Доїздить у місто велике. Чує — дзвониться, аж земля гуде. Наближається, ще дужче чути. Ще ближче — чути. Ще поближче — так реве, що він собі вуха позатикав.

— А то, — каже, — й голову розірве.

В’їхав у місто і на обидва боки дивиться. Хати бачить, а людей не видно. Дзвони ревуть все одно. Проїхав містом з верству, дивиться у двері — дід ходить. Приїздить до діда:

— Здрастуйте, — говорить.

— Здрастуйте, — відказує, — ви купець, добродію, чи хто?

— Як назвете, так і буде! Що воно за знак, що ніде людей не видно, чому такі дзвони б’ють?

— То, — каже, — у нас людоїд оселився і виїв уже два повіти людей у нашому царстві. І мають йому дати царівну на пожирання, то оце й дзвонять, може, Бог змилосердиться.

— Якби він у мої руки попався, то я би його нагодував! Не схотів би він царівну їсти.

У діда була кобилка, то він залишив того молодця у хаті, а сам на кобилку та до царя.

— Отак і так, ваша світлість, Бог приніс з чужої землі такого молодця, що може людоїда погубити.

Тут цар сказав, щоб запрягли коні у коляску, бере діда і їдуть до нього. Приїхали. Вбігає цар у хату. Вітається.

— Звідки ви, пане лицарю?

Він розказав.

— Ви можете убити людоїда?

— Можу.

— Просимо, пане лицарю, до мого палацу.

Коли приїхали, Гриць звелів:

— Коня до стайні поставте. Щоб йому було сіно, овес, вода постійно.

Як увійшли до палацу, цар показав свою доньку і сказав, що Гриць візьме її за дружину, якщо переможе людоїда.

— Чи згодна ти, донько? — спитав цар.

— Як не згодна? Хіба краще йти на пожирання, чи йти за християнина, що Бог приніс у наше царство?

Сіли, поїли добре. Підходить той час, що вести чи везти до людоїда дочку.

— Збирайтеся усі, конче до світа, щоб ви виділи, як я його буду погубляти.

Виїхали потім і стали за півгони од нори усі городяни.

Бере Гриць царівну за руку, одводить до нори ближче.

— Виходь, — говорить парубок, — людоїде, ось царівна на пожирання.

Людоїд побачив царівну і зараз вискочив. Як вискочив він, хлопець його пікою ударив, а той і впав.

— Оце тобі, — каже хлопець, — царівна.

Заревів людоїд усією силою, і давай хлопець його шаблею булатною сікти так, що усі городяни здивувалися і настрахалися.

Хлопець з людоїда голову зняв, убив його, посік, склав у купу, підпалив і попіл розвіяв.

— Дивись, — говорить, — жоно моя, що я зробив людоїдові. Щоб ти мене поважала, як мужа, бо я тебе од смерті одблагав.

Повернулися у місто і давай гулять, що Господь приніс з чужої землі такого молодця, який людоїда погубив.

Відгуляли весілля і живуть. Половину царства цар одписав зятеві, а по