Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Розпоясав шаблю, скинув із себе плаття і скочив у ставок. Хотів ухопити чарівного лебедя, а той вирвався з руки і поплив аж до другого берега. Песьоголовець кинувся за ним…

Тоді лебідь піднявся на крила, полетів до його плаття й шаблі. Лиш крилами вдарив і перемінився на Дороша — сина Змія!..

Вже й Песьоголовець приплив до того берега. Дорош устиг одягти на себе замащену сорочку, вхопив у руки шаблю.

— Но, Песьоголовче, тепер твоя черга!

Той засміявся:

— А я не боюся! Довкола моє військо. Якщо мене знищиш — і ти пропадеш! Мене весь час сторожать.

І свиснув. Одразу до нього почало бігти військо… «Тут біда!» — думає Дорош, а далі здогадався:

– І в мене є поміч! — і вклав у рот два пальці.

На його свист зо всіх боків почали сунутися змії — жовті, червоні, чорні… Обступили Дороша, і військо відсахнулося.

Тоді з-поміж гадів відділився один і на очах у всіх задушив Песьоголовця.

Тепер і військо перейшло на бік Дороша, і той вернувся у великій славі до царського палацу.

Коли його побачила цариця, без слова впала і померла.

А Дороша люди обрали царем. Він узяв собі за жінку дівчину, котра зберегла йому життя.

Тепер Дорош — син Змія з’єднав дві держави, засів і володіння гадячого короля, та царює й днесь, коли не вмер.

А хто не вірить нашій казці, най іде в далеку песьоголовецьку державу й пересвідчиться, а якщо й тоді ще не повірує, най іде в державу старого царя, а то і в гадячу державу.

Це чиста правда, бо мені її розповів мій няньо, а моєму няньові — розповів його няньо. А прадіди наші ніколи не говорили неправду! Через те треба вірувати й казці.

Гриць і змія

Був собі селянин багатий і в нього був синок Гриць. І померли старі обоє разом. Грицеві вже було літ сімнадцять од роду. Попродав він усе чисто — на гроші перевів і землю, і город, і худобу. Купив собі коня, дав півтори тисячі, і сідло, і збрую на коня, купив ще шаблю, рушницю-дубельтівку, попрощався із слободою зі своєю, сказав:

— Прощайте, слобожани!

І поїхав собі в далекі краї та й заїхав у степ на саме безлюддя, що й дороги не знайде, днів десять у степу блукав. І просить Бога, щоб дав йому смерть, або щоб звір з’їв абощо. Слухає, аж щось гукає, слухає — голос християнський. Потім під’їжджає ближче — гукає. І спіткнувся кінь, став.

Кінь стоїть. А то гукає змія із ями.

— Витягни мене, Грицю, із ями із горлатої.

Устав він, подивився і думає, що то яка-небудь жінка, аж то гадина в ямі.

— Як же я тебе буду витягувать, як я тебе боюся?

— Подай мені кінець гарапника, так я ухоплюсь, то ти мене і витягнеш.

Схопився він із коня, подав гарапника, вона ухопила ротом за кінець. Він злякався і шарпнув її так, що на півгона упала вона від нього. Як упала, так і перетворилася на панну таку, що ні здумать, ні згадать, хіба в оцій казці сказать. Прийшла:

— Здрастуй, — говорить, — Грицю!

За руку порукувались, поцілувались.

— Слава Богу, і де ти взявся, що ти мене вицупив із ями? Ну тепер, Грицю, чи ти хочеш, щоб я тобі була жоною чи сестрою?

А Гриць подумав: як же я із змією оженюся? Та й каже:

— Будь мені сестрою.

Поцілувались.

— Ну, ріж з правої руки мізинця, щоб я поссала твоєї крові, а ти моєї. Тепер ми будемо рідні, од сієї крові ти мені брат, а я тобі сестра.

Ідуть собі, на руки поводи накинули і речі різні говорять. Довго-недовго йшли, одкрилась дорога. Ідуть знов дорогою, довго-недовго, а тут видно табун коней — очима не доглянеш, таке велике, нема йому краю.

— Чиє то видно стадо коней, сестро, велике таке?

— То, — говорить, — брате, моє стадо.

Поминули те стадо і йдуть, йдуть, йдуть собі, розмовляють різні речі собі. Пройшли верстов дві знов од того табуна. Стоїть знов череда така, що й очима не зоглянеш.

— Чия то, сестро, череда така, що й очима не зоглянеш?

— Се, — каже, — моя череда.

І думає Гриць своєю головою: «Лучче була б вона моєю жоною, як сестрою, така вона багата!»

А потім питає:

— Чий ото степ, що я їхав десятеро діб, а не знайшов ні доріжки, нічого, поки аж тебе не знайшов?

— То усе, брате, мої степи.

Ну ідуть, розмовляють. Поминули череду, аж відкривається отара овець така, що й очима не можна зоглянути.

— Чия ж то отара?

— У мене, — каже вона, — 50 тисяч отари.

Поминули отару, ідуть собі знов. Видно дерево здалека велике.

— Що то видно за дерево оддалеку велике?

— То, брате, мій сад, там, за деревами, мої будинки. От недалеко, верст зо п’ять.

Приходять вони до її дому, парканом дім обгороджений, будівлі триповерхові, фарбами різними покриті, усякими мережками, кружечками вироблені, зеленими, чорними і різними фарбами. Підходять до воріт, одчиняє ворота сестра. Одчинила, ввійшли, зачинила. Повели коня на конюшню. Вона сказала конюхам:

— Поставте коня у стайні, годуйте його добре.

Брата бере за руку — пішли у кімнати.

Входять, а там одинадцять дівчат за столом сидять. Шиють. Вітаються:

— Здрастуйте, дівчата!

— Здрастуй, молодче!

— Ні, — каже дівчина, — се не молодець. Звіть його братом. По мені він і вам брат.

Посадили його за стіл, давай пити, гуляти. І вони йому дуже раді, не знають, як його годувати і де його посадити.

— Підем, — каже дівчина, — у мій сад.

Пройшли по першій лінії гонів, лежить поперек лінії залізна кочерга. Переступила вона і каже братові:

— Візьми оцю кочергу і скинь її з лінії, бо вона мені набридла — усе іду й усе спотикаюсь.

Ухопився він за ту кочергу, так і не зсунув із місця ніяк, така вона важка.

— Е, — каже дівчина, — яка у тебе мілка сила, як ти по світах їздив з такою силою мілкою?

— Мені, сестро, не попадалось ні з ким биться, так у мене і сила така. Така ж є, яку Бог дав.

Переступили ту кочергу, пішли по саду, по лініях усіх.

Він погостював у сестри днів десять. Знов пішли гуляти по саду, тією лінією. Лежить та кочерга знов.

— Зверни, — каже дівчина, — брате, ту кочергу