Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

«Се непогане діло», — думає собі Шибеник, та йде далі зі страхом, бо гади частіше і частіше починають під ногами витися. Айбо його вони не чіпають.

Як прийшли до місця, де жив гадячий цар, там стільки гадів-полозів з’явилося, що ступити нікуди. Сичали на нього, зуби шкірили, але розступалися.

Вийшов на прогалину, а там лежав гадячий цар: товстий, як міх, очі світяться, з рота полум’я дмухає, на голові корона.

— Як ти смів зайти у моє царство?

Не встиг Шибеник відповісти, як гад із його пазухи спустився. Поранений, ледве посунувся до батька і розповів, що цей чоловік урятував його від смерті.

Гадячий цар, коли таке почув, роззявив ротисько і проковтнув хлопця, але відразу ж виплюнув його. Тоді сказав:

— Чую, що ти сина визволив з біди. Проси собі, що хочеш. Такого не запросиш, аби я не міг тобі дати.

— Та мені багато і не треба. Хіба стільки грошей, щоб я спокійно скінчив школу.

— Я думаю не так, — сказав гадячий цар. — Тобі вже не треба ходити до школи. Будеш у мене жити. Золота-срібла доста. А мені потрібен такий хлопець, як ти. Поглянь у дзеркало й увидиш, яким ти став після того, як я тебе ковтнув. Такого прекрасного легіня тепер у сімох державах не є.

— Але так і так, — хотів би піти в місто.

Доти відговорювався, доки гадячий цар таки не поступився.

— Добре. Відпущу тебе. Візьми собі грошей, скільки хочеш, але й за нас не забудь, а часом відвідай. Бо знай, що від сьогодні я тебе беру за свого сина. І твоє ім’я від днешнього дня не Шибеник, а Дорош — син Змія.

Набрав хлопець золота й рушив білим світом. Але до школи уже не вернувся, а ходить селами й містами, із одної держави до іншої.

Раз потрапив до такого царства, у якому ще ніхто не був. Люди тут ходили смутні, похмурі. Дорош питає:

— Що сталося?

Але ніхто не відповідав. Дорош дійшов до великої столиці. Йде вулицями, оглядається направо і наліво. Вийшов на майдан. А тут людей видимо-невидимо.

— Чому се стільки людей посходилося? — чудується хлопець.

Нараз чує — хтось лупить у бубон. Як одбубнував, почав вигукувати людям:

— Дається знати кожному. Доньку нашого царя засватав Песьоголовець, але цар не хоче йому віддавати дівку-одиначку. Через те Песьоголовець страшенно розсердився й оголосив цареві війну. Коби зголосився такий витязь, котрий переміг би Песьоголовця, за того цар дасть свою доньку і передасть на нього державу. Клятий Песьоголовець уже знищив дев’яносто дев’ять хлопців. Час і йому вже голову скрутити!

Бубнар закінчив своє слово, загупкав у бубон і пішов. «Но, Дороше, — думає леґінь, — настав і твій час. Або будеш царем, або сином смерті».

— Одне життя в людини, одна й смерть, — сказав сам собі й попрямував до царського двору. Тут заявив, що згоден боротися із Песьоголовцем.

Цар зрадів хлопцеві, бо вже давно не траплялося такого сміливця. Зробив йому велику гостину і послав гінців по Песьоголовця.

Посідали до столу: цар, царівна, Дорош. Хлопець їсть і п’є, не встигають йому і носити. Цар аж очі витріщив, так на нього дивиться. Відчинив двері слуга і сповістив, що Песьоголовець чекає на дворі.

— Скажи, — говорить Дорош, — най і він погоститься, бо, може більше вже не буде!

А царівна, коли це почула, то нараз поблідла, бо вони любилися із Песьоголовцем, лише не дозволили їм побратися. Тепер дівчина злякалася, що легінь і справді вб’є її коханого.

Песьоголовець відмовявся і вдруге, і втретє.:Та Дорош не поспішав. Доти не підвівся, доки на столі була й скибка хліба. А як наївся, обтер губи і вийшов на двір.

Тут уже людей безліч — не можна ні перелічити, ні оком сягти. Всі хотіли побачити витязя, котрий не боїться Песьоголовця, не боїться смерті, бо кожний знав, що стати на герць із Песьоголовцем — то вже вірна смерть.

А сам Песьоголовець, вбраний у броні, стоїть серед двору готовий до бою.

Дорош, як його втямив, то аж остовпів. Песьоголовець звідує:

— Як будемо битися? Шаблями рубатися або розщибатися?

— Вибирай собі, як хочеш, а я буду по-своєму.

А з тим вийняв іржаву шаблюку і встромив у землю. Песьоголовець зблід і почав трястися.

— Візьми, Дороше, те в руки, бо воно зроблено для рук.

— Се ти можеш узяти шаблі і в обидві руки, а я і так зараз покажу свою силу.

Підійшов до нього, вхопив одною рукою за комір, другою за ногавиці, покрутив ним і фуркнув через браму.

Але той не вмер. Прочунявся, схопився й пропав.

Люди одразу почали радісно гукати. Лиш царівна зомліла й упала. Айбо цар додержав свого слова. Прикликав сватів, гудаків і справив весілля — таке багате й славне, що люди довго мали про що говорити. Віддав цар дівку за Дороша і державу передав на нього.

— Кермуй ти, я вже старий!

І Дорош добре кермував державою. Люди його любили. Лиш із жінкою у нього не все було гаразд, бо царівна все ще не забула свого Песьоголовця.

Дорош про це нічого не знав. Думав, що жінка просто соромиться його.

Минув тиждень, місяць… Дорош згадав за родичів і відвідав їх могили в лісі. Тут усе ще блукала кобила, осідлана бесагами. Пошкодував її й узяв до свого царства. Наказав, аби стару кобилу дуже честували.

А що сталося тим часом із Песьоголовцем? Він не вернувся з ганьби у свій край, блудив по лісах. Переодягся в таке плаття, аби його ніхто не впізнав, і вночі заходив до царського двору, таємно зустрічався із царівною та головним слугою.

— Від чого у Дороша така страшна сила? — якось спитав його Песьоголовець.

— Я не знаю, — відповів слуга, — але так гадаю, що від отої замащеної сорочки. Бо ніколи її не знімає з себе і не дає прати. Мабуть, там його сила!

— Но, знаєш що? Як завтра Дорош вернеться із полювання і піде купатися, сховай мене в його купальні так, щоб ніхто не видів. А я вже впораюся з ним.

Слуга так і зробив. Коли на другий день Дорош вернувся понад вечір з лісу, той таємним ходом впустив Песьоголовця і сховав його в купальні.

Дорош після полювання звичайно йшов помитися. Так і тепер. Замкнув двері, скинув замащену сорочку і почав купатися. Тоді Песьоголовець, схований під лавицею, тихо посяг рукою за сорочкою, одягнув на себе, вискочив і вхопив шаблю:

— Дороше,