Сяйво - Стівен Кінг
— Ходімо, — сказала Венді, і вони рушили по коридору до Джека.
Гудіння й клацання тут було чутно голосніше, вони вселяли жах, паралізуючи енергію. Джек з гарячковою наполегливістю дивився на закриті двері ліфта. Крізь ромбовидне віконце на дверях Венді вдалося розрізнити троси, вони теж тихенько гуділи. Ліфт, клацнувши, зупинився під ними, у вестибюлі. Почувся стукіт дверцят, що відчинялися. І...
(вечірка)
Чому вона подумала «вечірка»? Слово влетіло їй у голову без жодних причин, просто так. В «Оверлуку» стояла напружена тиша — лише з шахти ліфта чулися дивні звуки (оце, мабуть, вечірка!)
(:???ЯКА ВЕЧІРКА???)
На якусь долю секунди у Венді в голові зринула така реальна картина, що їй здалося, начебто вона згадала це... це був не рядовий спогад, яких повно, але скарб із тих, які зберігаєш для зовсім особливих випадків і якими рідко ділишся вголос. Вогні... сотні, може, тисячі вогнів. Вогні й фарби. Ляскають пробки шампанського. Оркестр — сорок музик — грає «Під настрій» Ґлена Міллера. Але Ґлен Міллер дав дуба від своєї сигарети з марихуаною ще до того, як Венді народилася, звідки вона може пам’ятати Ґлена Міллера?
Вона опустила погляд на Денні й побачила, що той схилив голову набік, начебто чув щось, чого не чула вона. Він дуже сполотнів.
Бух.
Унизу ляснули двері. Ліфт, гудучи й завиваючи, почав підйом. Крізь ромбовидне віконце Венді побачила спершу корпус мотора над кабіною, потім у ромбиках латунних дверей зринув інтер’єр кабіни. Вона була порожня. Кабіна була порожня, порожня, але
(у ніч вечірки тут, мабуть, юрбилися люди, переповняючи кабіну понад усяку міру... але, звичайно, тоді вона була новенькою, а вони всі були в масках)
(???У ЯКИХ МАСКАХ???)
Кабіна зупинилася на четвертому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя перетворилося на суцільні очі. Рот стиснувся в перелякану безкровну щілинку. Над ними знову задеренчали латунні двері. Стукнувши, відчинилися дверцята ліфта, відчинилися зі стукотом — адже прийшов час сказати
(доброго вечора... доброго вечора... так, чудово... ні, слово честі, я не можу залишитися до зняття масок... рано в ліжко, рано вставати... о, чи це не Шейла? Он той чернець? Шейла вирядилася ченцем — як дотепно, правда?., так, на добраніч... на добра...)
Бух.
Брязнули важелі. Запрацював мотор. Кабіна, завиваючи, знову поїхала вниз.
— Джеку, — прошептала Венді, — Що це? Що з ним таке?
— Коротке замикання, — сказав він. Його обличчя начебто одерев’яніло. — Я ж сказав, це коротке замикання.
— У мене в голові увесь час чутні голоси! — закричала вона. — Що це? Що сталося? Я почуваю себе так, начебто божеволію!
— Які голоси? — Він дивився на неї убивче чемно.
Вона повернулася до Денні.
— Ти?..
Хлопчик повільно кивнув.
— Так. І музика. Начебто з давніх часів. У голові.
Кабіна знову зупинилася. Порожнісінький готель, потріскуючи, мовчав. Зовні в темряві завивав під карнизами вітер.
— Може, ви обоє здуріли? — тоном світської бесіди запитав Джек. — Я нічого не чую, крім того, що в ліфта щось на кшталт електричної гикавки. Якщо ви вирішили влаштувати хорову істерику, чудово. Але я пас.
Ліфт знову їхав униз.
Джек ступнув праѣоруч, де до стіни на рівні грудей був прикріплений ящик із заскленою передньою стінкою. Він ударив по ній голою рукою, стиснутою в кулак. Стекло, дзявкнувши, провалилося всередину. Із двох кісточок потекла кров. Джек дістав із ящика довгий гладкий ключ.
— Джеку, ні. Не треба.
— Я маю намір зайнятися своєю роботою. Дай-но мені тепер спокій, Венді.
Вона спробувала схопити його за руку. Він відіпхнув її назад. Венді заплуталася в полах халата й незграбно шльопнулася на килим. Денні пронизливо закричав і впав на коліна поруч неї. Джек знову відвернувся до ліфта й вставив ключ у гніздо.
Троси зникли, а в маленькому віконці з’явилося дно кабіни. За секунду Джек із силою повернув ключ. Почувся скрип, скрегіт, і ліфт миттєво завмер. Відчеплений мотор у підвалі завив ще голосніше, після чого ввімкнувся розмикач контуру й «Оверлук» поринув у неземну тишу. У порівнянні з нею нічний вітер за вікном здався дуже голосним. Джек тупо дивився на сірі металеві дверцята ліфта. Під замковою щілиною залишилися три цятки крові з розсічених кісточок пальців.
Джек знову обернувся до дружини й сина. Венді сиділа, а Денні однією рукою обіймав її. Обоє пильно дивилися на Джека, немов він був чужинцем, якого вони бачать уперше — може, й небезпечним чужинцем. Він відкрив рота, не цілком упевнений, що зараз скаже.
— Це... Венді, це моя робота.
Вона чітко виговорила:
— Трахана твоя робота.
Джек знову повернувся до ліфта, просунув пальці в тріщину праворуч від дверей, і вони знехотя привідчинилися. Потім йому вдалося всім тілом налягти на них і відчинити навстіж.
На рівні грудей Джека виявилася підлога кабіни — вона застопорилася на півдорозі до майданчика. З кабіни лилося тепле світло — повна протилежність нафтовій чорноті шахти внизу.
Йому здалося, що він дивиться туди нескінченно довго.
— Нікого, — мовив він відтак. — Коротке замикання, як я й казав.
Зігнувши пальці, Джек сунув їх у щілину за дверцятами й заходився тягти, щоб ті зачинилися... потім йому на плече лягла долоня дружини — напрочуд сильна. Вона відтягала Джека геть.
— Венді! — крикнув він. Але вона вже вхопилася за нижній край кабіни й підтяглася настільки, що змогла заглянути всередину. Потім спробувала підтягтися повністю, м’язи на плечах і животі судорожно здувалися. За мить ноги Венді гойдалися над чорнотою шахти, а рожевий тапочок зісковзнув з ноги й, падаючи, зник із виду.
— Мамої — закричав Денні.
І тут вона виявилася нагорі — щоки горіли, бліде чоло світилося, як спиртовий ліхтар.
— А це що, Джеку? Коротке замикання? — Вона щось кинула, і коридор раптом заповнився конфеті — білим, червоним, синім і жовтим.
— Оце?
Стрічка зеленого серпантину, що вицвіла від часу, набувши блідого, пастельного тону.
— Чи оце?
На килим із диким візерунком упала чорна шовкова маска, присипана на скронях блискітками — «котячі вічка»; її Венді теж дістала з кабіни.
—
