Сяйво - Стівен Кінг
(не підходь до цього місця... тримайся осторонь) Зав’язки снігоступів тримали намертво. Денні підвівся, оглянувся й упився поглядом у цементне кільце, майже повністю засипане снігом. Від того, що він побачив біля отвору, з якого вибрався, серце Денні зупинилося. Тунель закінчувався круглою плямою мороку, складкою тіні, що позначила діру, яку хлопчик викопав, щоб потрапити усередину. Зараз, незважаючи на сліпучий сніг, йому здалося, начебто там щось видніється. Ворушиться. Рука. Долонька якоїсь страшенно нещасної дитини, благальна рука потопаючого.
(урятуй мене, будь паска, урятуй, якщо не можеш урятувати мене, принаймні, ходи пограйся зі мною... назавжди, назавжди, назавжди)
— Ні, — хрипло прошептав Денні. Слово у всій наготі вивалилося з пересохлого рота. Тепер свідомість відчутно вагалася, готова покинути його, як покинула, коли та жінка з ванни... ні, краще про це не думати.
Денні вхопився за нитки реальності й міцно вчепився в них. Тобі треба вибратися звідси. Зосередься на цьому. Спокійно. Будь як секретний агент. Хіба Патрік Макґуген плакав би й замочив штани, як дитина?
Або тато?
Це трохи заспокоїло Денні.
Позаду знову почулося тихе «фламп» упалого снігу. Він обернувся. Тепер зі снігу визирала й гарчала на нього голова одного з левів. Лев опинився ближче, ніж мав бути, — майже біля воріт дитячого майданчика.
Жах, що наростав у ньому, Денні придушив. Він — секретний агент, і зуміє втекти.
Він рушив до виходу із майданчика тим же кружним шляхом, що і його батько в день, коли пішов сніг. Усю увагу Денні поглинули снігоступи. Повільні, широкі ковзні кроки. Не піднімай ногу занадто високо, бо впадеш. Поверни щиколотку, струси сніг з перехрестя кріплень. Йому здавалося, що він іде так повільної Ось і ріг дитячого майданчика. Там високі замети, і Денні вдалося перебратися через паркан. Переступивши однією ногою через огорожу, він мало не зарив носом, коли другий снігоступ зачепився за стовпчик огорожі. Денні переніс вагу на зовнішню опору, розмахуючи руками, як млин, пам’ятаючи, як важко підніматися, якщо впадеш.
Праворуч знову повторився той же неголосний звук. Упав шар снігу. Денні оглянувся й побачив двох інших левів. Звільнившись від снігу до передніх лап, вони пліч-о-пліч сиділи приблизно за шістдесят кроків від хлопчика. Зелені заглибини — їхні очі — не відривалися від нього. Собака повернув голову.
(Це трапляється, тільки коли не дивишся)
— О! Гей...
Снігоступи схрестилися й він шубовснув у сніг, безладно розмахуючи руками. Холодні грудки набилися в каптур, за комір, у халяви чобіт. Заледве вибравшись зі снігу, Денні спробував підіпхнути снігоступи під себе (серце колотилося, як божевільне)
(секретний агент, пам’ятай, ти секретний агент) і впав на спину. Якусь мить він лежав, дивлячись у небо, думаючи, що простіше було б здатися.
Потім він згадав про істоту в цементному тунелі й зрозумів, що здатися не може. Підібравши ноги, Денні пильно дивився на кущі живоплоту. Три леви зібралися тепер разом, до них було близько сорока футів. Собака зайшов ліворуч від них, начебто відрізав Денні шлях до відступу. Якщо не завважувати пухнастих жабо навколо ший і морд, снігу на скульптурах не було. Всі вони не зводили з хлопчика очей.
Він загнано дихав, під черепом, немов пацюк, вертілася, гризла паніка. Та хлопець боровся з панікою і снігоступами.
(татів голос: ні, не воюй з ними, доко. Іди так, немов вони — твої ноги. Іди разом з ними)
(Так, тату.)
Він знову пішов, намагаючись відновити легкий ритм, якому вчився в тата. Помалу той почав вертатися, але з ним прийшло й усвідомлення того, що Денні втомився — так зморив його страх. Сухожилля на стегнах та ікрах горіли й тремтіли. Попереду виднівся знущально далекий «Оверлук» — він немов витріщав на хлопчика безліч вікон, начебто там проходили якісь змагання, що трішки його цікавили.
Денні оглянувся через плече, і його квапливе дихання на мить завмерло, а потім іще почастішало. Від нього до найближчого лева тепер залишилося не більше двадцяти футів. Звір грудьми розсікав сніг, немов собака, що купається в ставку. Два інших голова до голови йшли праворуч і ліворуч від нього, — справжнісінький тобі армійський патруль, — а собака, як розвідник, і далі рухався ліворуч. У того лева, що був ближче до Денні, голова пригнулася до землі, плечі могутньо здибилися над шиєю, хвіст задерся, начебто перед тим, як Денні оглянувся, той зі свистом розтинав повітря. Йому спало на гадку, що лев схожий на величезну домашню кішку, яка хвацько забавляється з мишею перед тим, як убити.
(...упасти)
Ні, якщо він упаде, йому кінець. Піднятися йому не дозволять. Вони кинуться на нього. Денні скажено замахав руками й, набравши повні легені повітря, рвонув уперед, його центр ваги танцював просто перед носом хлопчика. Піймавши рівновагу, він заспішив далі, кидаючи назад короткі погляди через плече. Повітря зі свистом входило й виходило з пересохлого горла, обпалюючи, як гаряче скло.
Світ звузився до сліпучого снігу, зелених фігур живоплоту й шереху снігоступів. І чогось іще. М’який, приглушений тупіт. Денні спробував додати ходу й не зумів. Зараз він ішов над похованою під снігом під’їзною дорогою — маленький хлопчик, обличчя якого майже повністю приховував каптур куртки. Тихий, ясний полудень. Застигле повітря.
Коли він оглянувся ще раз, лев, що йшов попереду, виявився всього за п’ять футів позаду. Він посміхався. Паща була розкрита, зуби стиснуті, мов зубці коліщат годинника. За левами Денні побачив кролика — з-під снігу висунулася яскраво-зелена голова, начебто кролик повернув свою жахливу морду, яка нічого не виражала, щоб побачити, як інші закінчать підкрадатися.
На газоні перед «Оверлуком», між кільцем під’їзної дороги й ґанком, Денні дозволив паніці вирватися на волю й незграбно побіг на снігоступах, тепер уже не сміючи оглянутися, нахиляючись уперед все дужче; руки випереджали хлопчика, роблячи схожим на сліпого, що відшукує перешкоду. Каптур звалився на спину, відкривши обличчя, крейдяна блідість якого змінилася пропасними плямами рум’янцю на щоках, очі від жаху вискакували з орбіт. Ґанок був уже зовсім близько. Позаду раптом голосно хруснув сніг — немов щось стрибнуло.
З беззвучним криком Денні повалився на сходи ґанку й рачки поліз угору. Позаду зі стукотом чіплялися один за одного снігоступи.
Повітря немов розірвалося, і ногу простромив біль. Почувся тріск тканини, що рвалася. І ще щось, що напевно
