Сяйво - Стівен Кінг

— без сумніву — було плодом його уяви.

Сердите гарчання.

Запах хвої й крові.

Денні, хрипло схлипуючи, на весь зріст розтягнувся на ґанку. У роті був відчутний мідний присмак. Серце важко тіпалося в грудях. З носа тонким струмком текла кров.

Він поняття не мав, скільки пролежав там, перш ніж розчинилися парадні двері й до нього в самих джинсах і тапочках вибіг Джек. Слідом бігла Венді.

— Денні! — крикнула вона.

— Доко! Денні, заради Бога! Що сталося? У чому справа?

Тато допомагав йому піднятися. Стьобані штани виявилися прорвані наскрізь. Під дірою була розірвана лижна вовняна шкарпетка, ікру суцільно покривали подряпини... начебто Денні пробував протиснутися крізь тісно зарослу вічнозелену огорожу, а* гілки чіплялися за нього.

Він оглянувся. Удалині, за газоном, за полем для гольфу, виднілися ледь окреслені сніжні горбики. Звірі. Жива огорожа. Між ними й дитячим майданчиком. Між ними й дорогою. Ноги Денні підкосилися. Джек підхопив його. Хлопчик розплакався.

35. Вестибюль

Денні розповів батькам усе, крім того, що трапилося, коли сніг закупорив отвір цементного кільця. Він не зміг змусити себе повторити це й не знаходив правильних слів, щоб виразити почуття апатії й жаху, яке повільно охопило його, коли там, у холодній пітьмі, він почув потріскування мертвого осикового листя. Але Денні розповів про м’яке ухання сніжних брил, що обвалювалися. Про лева, який, втягнувши голову в плечі, що вибирався з-під снігу, розсікаючи його, як воду, щоб погнатися за хлопчиком. Навіть розповів, як кролик, коли все добігало кінця, повернув голову,

щоб подивитися на це.

14 “Сяйво”

Усі троє влаштувалися у вестибюлі. Джек розпалив камін так, що той аж гудів. Денні загорнули в ковдри на тому маленькому диванчику, де колись — мільйон років тому — сиділи, пересміюючись, як дівчиська, три черниці, очікуючи, щоб черга біля стійки адміністратора розсмокталася. Хлопчик попивав із кухля гарячий суп з локшиною. Венді сиділа поруч і гладила його по голові. Джек влаштувався на підлозі, й, у міру того як Денні розповідав, його обличчя ставало усе більше застиглим і нерухомим. Він двічі діставав із задньої кишені хусточку, щоб обтерти спраглі губи.

— Тоді вони погналися за мною, — закінчив хлопчик. Джек піднявся й став біля вікна, спиною до них. Денні глянув на маму.

— І гналися аж до ґанку. — Він щосили намагався говорити спокійно — адже, якщо він збереже спокій, йому повірять. Містерові Стенджеру залишитися спокійним не вдалося. Він розплакався й не зумів зупинитися, і ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ приїхали забрати його — якщо ти плачеш і не можеш зупинитися, отже, у тебе НЕ ВСІ ДОМА, а коли ж ти повернешся? ХТОЗНА. Куртка, штани й обліплені снігом снігоступи Денні валялися біля дверей на килимку

(Не заплачу,, не дозволю собі плакати)

Він подумав, що це йому під силу, але дріж угамувати не міг. Дивлячись на вогонь, хлопчик чекав, що тато що-небудь скаже. У темній кам'яній печерці танцювали високі жовті язики полум’я. Із тріском вибухнула соснова шишка, у димохід стовпом полетіли іскри.

— Денні, ходи-но сюди.

Джек обернувся. Обличчя й далі було мертвотним, стисненим. Денні не хотілося дивитися в це обличчя.

— Джеку...

— Я просто хочу, щоб хлопчик на хвилинку підійшов до мене.

Денні сповз із дивана й підійшов до тата.

— Молодець. Ану, що ти бачиш?

Денні ще не дійшов до вікна, але вже знав, що побачить. Звичайна зона їхніх прогулянок, позначена плутапиною слідів чобіт, санок, снігоступів. А за нею вниз по схилу, до кущів живоплоту й дитячого майданчика, спускалося сніжне поле, що вкривало всю територію «Оверлука». Рівну білизну порушували всього два ланцюжки слідів: один вів просто від ґанку до дитячого майданчика, інший — назад, довгий і звивистий.

— Лише мої сліди, тату. Але...

— Як щодо живоплоту, Денні?

Губи хлопчика затремтіли. Він готовий був розплакатися. А, якщо він не зуміє перестати?

(Не заплачу, не заплачу, ні. НІ)

— Усе засипало снігом, — прошептав він. — Але, тату...

— Що? Не чую!

— Джеку, це ж допит із пристрастю! Хіба ти не бачиш, що він наляканий, він...

— Замовкни! Нумо, Денні?

— Вони подряпали мене, тату. Ногу...

— Мабуть, ти роздряпав ногу об наст.

Між ними опинилася бліда, розсерджена Венді.

— До чого ти намагаєшся його схилити? — запитала вона. — До зізнання в убивстві? Що з тобою таке?

І тут відчуженість в очах Джека зламалася.

— Я намагаюся допомогти йому усвідомити різницю між реальністю й звичайною галюцинацією, ото й усе.

Він присів навпочіпки поруч Денні так, що їхні очі опинилися на одному рівні, а потім міцно обхопив сина.

— Денні, насправді нічого не було. Гаразд? Було щось на кшталт одного з тих трансів, у які ти іноді впадаєш. Ото і все.

— Тату?

— Що, Дене?

— Ногу я подряпав не об наст. Там немає ніякого насту. Сніг пухнастий-пухнастий. Зовсім не злипається. Навіть сніжки не зробиш. Пам'ятаєш, ми хотіли пограти в сніжки й не змогли?

Він відчув, як батько весь напружився.

— Ну, тоді об сходинку ґанку

Денні відхитнувся. Він раптом зрозумів. Його осінило, хлопчик за мить здогадався про все одразу, як це іноді буває, як було з тією жінкою, якій хотілося залізти в штани до сірого чоловіка. Він великими очима дивився на батька.

— Ти знаєш, що я кажу правду, — вражений, прошептав

він.

— Денні, — обличчя Джека напружилося.

— Ти знаєш, тому що бачив...

Розкрита долоня Джека банально, зовсім не драматично плеснула по обличчю Денні, голова хлопчика гойднулася назад, на щоці клеймом виступив червоний відбиток.

Венді протяжно скрикнула.

Усі на мить заціпеніли, потім Джек схопив сина й сказав:

— Денні, вибач. Добре, доко?

— Ти вдарив його, виродку! — заволала Венді. — Брудний виродку!

Вона вчепилася в іншу руку Денні. На мить кожен із дорослих тягнув хлопчика до себе.

—