Українська література » Фентезі » Сяйво - Стівен Кінг

Сяйво - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Сяйво - Стівен Кінг
житті не бачив.

— Я пришлю хлопця, — сказав Геллоран. — Зайдеш сьогодні під вечір?

— Робитимеш ставку, друже?

— Аж чотири долари до десяти.

— Будеш їхати додому, не жени, чуєш? Усі копи звідси до Сен-Піта знають, як тебе звати.

— І все ти знаєш, га? — усміхаючись, запитав Геллоран.

— У твоїй макітрі ніколи стільки не вміститься, хлопче.

— Послухай-но нахабного ніґера. То як?

— Ану, забирайся звідси, доки я тебе салатом не закидав.

— Тільки спробуй. На халяву візьму все.

Мастертон удав, ніби кидає качан. Геллоран швидко нахилився, підняв віконце й рушив. Почувався він чудово. Останні півгодини його переслідував запах апельсинів, але нічого страшного Геллоран у цьому не бачив. Останні півгодини він провів на фруктово-овочевому ринку.

Був перший день грудня, пів на п’яту по обіді. Бабця зима накрила промерзлим задом майже усю країну, але тут, на півдні, чоловіки ходили в сорочках з відкритим коміром і короткими рукавами, а жінки — у легких літніх сукнях і шортах. На вершечку будівлі Першого Банку Флориди був облямований величезними грейпфрутами цифровий термометр. Цього разу спалахувало число: 79 за Фаренґейтом.

«Господи, спасибі тобі за Флориду, — подумав Геллоран, — за москітів і тому подібне».

На задньому сидінні лімузина лежали дві дюжини авокадо, по ящику огірків, апельсинів та грейпфрутів. Три великі пластикові сумки заповнювала бермудська цибуля (найсо-лодший овоч, з усього створеного милосердним Господом), чудовий солодкий горошок (його подадуть на гарнір між рибою й печенею, але в дев’яти випадках з десяти його не з’їдять) і один-єдиний блакитний пакет фруктової маси Хаб-барда (суто для особистого споживання).

Пригальмувавши біля світлофора на Вермонт-стріт, де можна було завернути з вулички з одностороннім рухом, Геллоран вибрався на автостраду № 219, дочекався зеленої стрілки, і підняв швидкість до сорока миль на годину. Її він зберігав, допоки місто не змаліло, поступившись місцем вервечці приміських бензоколонок, «Бурґер Кінґів» і «Макдональдзів». Сьогодні замовлення було невелике, можна було би послати по продукти Бедекера, але той нервував, як би не проґавити свій шанс купити м’ясо, і крім того, Геллоран ніколи не втрачав нагоди поточити ляси із Френ-ком Мастертоном. Сьогодні ввечері Мастертон, можливо, припхається подивитися телевізор і випити геллоранового «бушміллу», але може й не прийти. Теж не страшно. Але побачитися було важливо. Тепер вони зважали на кожну зустріч — адже вже були в літах. Здається, останні кілька днів Геллоран дуже багато міркував саме про це. Тепер вони були не такі молоді. Коли тобі от-от має стукнути (та чого гріха таїти, уже стукнуло) шістдесят, хочеш не хочеш, а починаєш думати про кінець. А піти можеш у будь-який момент. Весь тиждень це крутилося в Геллорановій голові — не обтяжуючи, просто, як факт. Смерть — частина життя. Якщо вже бути цільною особистістю, варто зрозуміти це раз і назавжди. І якщо зрозуміти факт власної смерті важко, то прийняти його, принаймні, можливо.

Чому в його голові вертілася ця думка, Геллоран не міг пояснити, але іншою причиною, з якої він особисто відправився за таким маленьким замовленням, була можливість піднятися в маленьку контору над гриль-баром Френка. Зараз там, нагорі, улаштувався юрист (дантист, що займав приміщення торік, мабуть, збанкрутів) — молодий негр на прізвище Мак-Айвер. Геллоран зайшов і повідомив цьому Мак-Айверу, що бажає скласти заповіт. Не міг би Мак-Айвер допомогти? Ну, запитав Мак-Айвер, як зашвидко вам потрібний цей документ? На вчора, відповів Геллоран, закинув голову й розреготався. Наступним питанням Мак-Айвера було: маєте на думці щось непросте? Нічого такого в Геллорана не було. У нього був «кадиллак», рахунок у банку, щось близько дев’яти тисяч доларів (невеликий рахунок) та шафа з одежиною. Він хоче, щоб все це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра помре раніше за вас?» — запитав Мак-Айвер. «Нічого, — відповів Геллоран, — якщо таке трапиться, напишу новий заповіт». Не минуло й трьох годин, як документ було повністю укладено, й тепер він лежав у нагрудній кишені Геллорана, вкладений у твердий синій конверт, на якому староанглійськими буквами було виведено: ЗАПОВІТ.

Чому Геллоран вибрав такий теплий сонячний день, коли почувався так добре, щоб зробити те, що відкладав роками, він не зумів би пояснити. Але на нього раптом найшло, і він не сказав «ні». Він звик потурати своїм забаганкам.

Зараз він був досить далеко від міста. Він додав швидкості до незаконних шістдесятьох і пустив лімузин по лівій смузі, яка всмоктувала основний потік транспорту, що йшов із Пітерсбурґа. Геллоран із власного досвіду знав, що й на швидкості дев’яносто миль на годину лімузин буде важким, як залізо, і навіть при ста двадцяти не набагато полегшає. Але забійні дні Геллорана давним-давно минули. Думка про те, щоб полетіти з такою швидкістю прямою смугою відлякувала. Він старів.

(Господи, як смердять ці апельсини. Цікаво, вони не перевернулися?)

Об скло розбивалися жуки. Він покрутив приймач, знайшов станцію з Маямі, що передавала «соул», і почув м’який що голос Ела Ґріна.

Ми гарно час проводимо з тобою,

але вечоріє і треба додому...

Геллоран опустив віконце, викинув недопалок, потім опустив скло ще нижче, щоб запах апельсинів вивітрився. Він тарабанив пальцями по керму й при цьому муркотав собі під ніс. Образок із зображенням Святого Христофора, підвішений до дзеркальця, гойдався туди-сюди. Запах апельсинів раптом посилився, і Геллоран зрозумів: зараз щось станеться. Із дзеркальця на нього глянули власні оЧі — здивовані, широко розкриті. А потім його немов ударило, і вибух цей вибив і все інше: музику, дорогу, що тікає під колесами, розпливчате усвідомлення Геллораном самого себе, як унікального створення роду людського. Начебто хтось наставив на Геллорана психічну рушницю й випалив у нього криком сорок п’ятого калібру:

(!!!ДІКУ ОХ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!!)

Лімузин саме порівняв з вантажівкою із причепом «Пінто». За кермом сидів чоловік у робочому одязі. Побачивши, що лімузин заносить на його смугу, він натиснув на клаксон. Оскільки «кадиллак» не вирівнявся, робітник глянув на водія й побачив: за кермом, дивлячись кудись нагору мутними очима, випрямившись, начебто аршин проковтнув, сидить великий негр. Пізніше хлопець розповідав дружині: ясна річ, ніґер просто був так зачесаний, нині всі так ходять, — але тоді йому видалося, ніби в цього чорномазого кожна волосина на голові стоїть сторчма. Він подумав, що в негра серцевий напад.

Відгуки про книгу Сяйво - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: