Сяйво - Стівен Кінг
— Хочу повернути платню за цей тиждень, — сказав Геллоран. — Усю. Знаю, у яке становище ви через мене потрапите, містер Квімсе, сер.
Обличчя Квімса стало ще більш напруженим — це мало такий вигляд, ніби він подавився кісткою.
— Про це поговоримо пізніше. Ідіть, збирайтеся. Я поговорю з Бедекером. Хочете, забронюю вам місце в літаку?
— Ні, сер. Я сам.
— Добре. — Квімс піднявся, нахилився вперед, але вдихнувши шар диму, що піднімався від його «Кенту», сильно закашлявся, його худе бліде обличчя почервоніло. Геллоран щосили намагався зберігати похмурий вигляд. — Сподіваюся, все влаштується, Діку. Як буде щось відомо, зателефонуйте.
— Добре.
Вони обмінялися рукостисканням через стіл.
Геллоран змусив себе спуститися на перший поверх, пройти в приміщення для прислуги і тільки там вибухнув басовитим реготом, трясучи головою. Він ще посміхався, промокаючи хусткою сльози, що виступили на очах, і отут запахло апельсинами. Густий аромат прогнав бажання сміятися, а слідом у голову Геллорана вдарив грім, та так, що Дік невірними п’яними кроками відступив до рожевої оштукатуреної стіни.
(ШБУДЬ ЛАСКА, ДІКУ, ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ!!!)
Через якийсь час, трохи отямившись, Геллоран відчув, що нарешті в силах піднятися по зовнішнім сходам до себе в кімнату. Ключ зберігався під плетеним очеретяним килимком для ніг. Коли він нагнувся за ним, із внутрішньої кишені щось вивалилося й упало на майданчик третього поверху із сумним «стук». У думках Дік настільки переймався голосом, що ущент байдуже поглянув на синій конверт, не розуміючи, у чому річ.
Потім Геллоран перевернув конверт. Просто в нього вп’ялися чорні, схожі на павуків, літери: ЗАПОВІТ.
(Господи, невже так воно й буває?)
Він не знав. Можливо. Весь тиждень думка про власний кінець крутилась у голові, як... ну, як (нумо, скажи) як попередження.
«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не топографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налаштована дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу «що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився... зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу, він побачив світу.
І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?
Але ж це неправда, чи не так?
Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.
(ні-іу у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)
Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.
Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.
(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)
Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.
Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.
Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадцяти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік залишав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила, але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!), він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благополучно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата... але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му, злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до нього? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран,
