Сяйво - Стівен Кінг
— Що завтра?
Він похитав головою.
— Нічого.
— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.
— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підніметься нагору.
Вона раптом підвелася.
— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.
У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні, вимкнувши світло.
Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»
(Лу, біжи до мене швидше...)
Спів припинився. Він прислухався.
(Я чекаю за дверима)
Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив хлопчика, немов кажучи:
(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподобається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)
Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув — чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам готель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смертю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру, що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи, що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у земляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають пробуджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.
(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що вище, то рідше! Випий ще чаю!)
Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не подихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, назвала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення. Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори тепер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні, неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.
У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.
Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:
— Скидайте маски й починайте трахатися!
На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здригнулася й завмерла на місці.
Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, перекидаючи м’ячик з руки в руку.
— Ти що-небудь чув?
Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися м’ячиком.
І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі сон до них не йшов.
Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:
(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він хоче.)
Венді думала:
(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати, то краще в горах.)
Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес свинцем посипав сніг.
40. У підвалі
(ШКотея, клятий котел!!!)
Думка барвисто розцвіла в мозку Джека Торренса, у неї була яскрава, застережливо червона облямівка. Одразу ж почувся голос Ватсона:
(Забудеш — а воно поповзе, поповзе, й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці... а трішечки скинеш — і все, ніяких турбот... робили його на двісті п'ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше... коли ця стрілка добереться до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)
Тут, унизу, Джек провів усю ніч, заглибившись у коробки зі старими записами, одержимий божевільним відчуттям того, що час збігає й треба квапитися. Найважливіші відгадки, зв'язки, які б усе прояснили, й далі вислизали. Пальці Джека від хрустких старих паперів пожовкли й забруднилися. Він так захопився, що навіть забув перевірити котел. Тиск він скинув напередодні ввечері, близько шостої, одразу, як спустився сюди. Зараз було...
Він глянув на годинник і підхопився, зачепивши ногою стос старих накладних. Той перевернувся.
Господи, чверть на п'яту ранку.
Топка шаліла. Котел ревів і свистів.
Джек підбіг до нього. Схудле за останній місяць обличчя зараз густо покривала щетина, надаючи йому виснаженого вигляду в'язня концтабору. Манометр показував двісті десять фунтів на квадратний дюйм. Джек уявив, що бачить, як боки старого, залатаного й завареного котла спучуються від смертельної напруги.
(вона повзе... коли ця стрілка дістанеться до ста вісімдесятьох, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)
Раптом спокусливо заговорив холодний внутрішній голос.
(А хай йому. Іди, забери Венді та Денні й забирайся звідси на хрін. Нехай торохне!)
Джек буквально бачив цей вибух. Подвійний гуркіт грому, що вирве в цього місця спершу серце, а потім душу. Котел розлетиться з жовтогарячо-фіолетовим спалахом, від якого весь підвал заллє град розпеченої шрапнелі. Подумки Джек бачив, як, немов страшні більярдні кулі, від стін до стелі відскакують розпечені шматки металу — свистить у повітрі зубчаста смерть. Частина їх, звичайно, пронесеться просто під цією кам’яною аркою, підпалять старі папери потойбіч,
і, чорт забирай, як же весело ті запалають! Знищ секрети, спали розгадки, цю таємницю ніколи не розгадати жодній живій душі! Потім вибухне газ, оглушливо зареве й затріщить полум’я, і цей величезний пальник перетворить готель на справжнє пекло. Сходи й коридори, стелі й кімнати — все потоне в полум’ї, як замок з останньої серії «Франкен-штейна». Полум’я перекинеться на крила будинку, охопить синьо-чорне плетиво килимів, як нетерплячий гість. Шовковисті шпалери обвугляться й згорнуться. Тут немає жодного розпилювача, лише застарілі шланги, скористатися якими нікому — жодна пожежна команда на світі не дістанеться сюди раніше березня. Гори, дитинко, гори. За дванадцять годин залишаться лише голі кості, і все.
Стрілка манометра піднялася до двохсот дванадцяти. Котел кректав і стогнав, як бабця, що намагається підвестися з ліжка. По краях старих латок заграли свистячі струмки пари. Сичали крихітні кульки припою.
(Це мій останній шанс.)
Єдиним, що ще не принесло їм доходу, був їхній із Венді спільний страховий поліс. Проживши в Стовінґтоні рік, вони застрахували свої життя.
