Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

неприязнь виходила далеко за межі звичайних расових і національних упереджень чи земельних конфліктів, які часто спалахували між французькими і англійськими поселенцями і переростали в сутички, яких не міг погамувати навіть губернатор Андрос. Але їхній запеклий протестантизм — на думку декого надто запеклий — і та очевидна нужда, в якій їх буквально виштовхали із селища в бухту, зворушили-таки серця батьків міста. Чужинцям надали прихисток, а Етьєн Руле, радше схильний до читання дивних книжок і креслення вигадливих зображень, аніж до землеробства, влаштувався на посаду клерка на корабельному складі Пардона Тіллінґаста, що на Таун-стріт. Там згодом — вже років через сорок, після смерті самого Руле — трапився заколот чи щось таке, і більше про його родину ніхто ніколи не чув.

Родину Руле добре пам’ятали упродовж століття чи навіть більше, незрідка згадували і обговорювали як незвичайне явище у тихому житті новоанглійського портового містечка. Син Етьєна, Поль, був неприємним хлопцем, і то саме його непристойна поведінка, яка й спровокувала той бунт, через який вигнали родину, була популярною темою для бесід; хоча Провіденс ніколи не поділяв пристрасті своїх пуританських сусідів до полювання на відьом, старі баби прозоро натякали, що свої молитви він промовляв і не зовсім у той час, і не зовсім тому, кому належиться. Безсумнівно, все це лягло в основу легенди, яку знала стара Марія Роббінз. Яким же чином це в’язалося з французькомовними мареннями Рубі Гарріс та інших мешканців покинутого будинку, могла підказати хіба уява — або подальші дослідження. Цікаво, скільки людей з-поміж тих, що знали ці легенди, усвідомлювали той додатковий зв’язок із жахом, про який я дізнався з прочитаного; тут я маю на увазі той зловісний запис у анналах цілковитого смертельного жаху, в яких йдеться про потвору, відому як Жак Руле із Кода, якого 1598 року Паризький парламент засудив до смерті як біснуватого, але потім помилував і засадив до божевільні. Його знайшли закривавленим у лісі невдовзі після того, як маленького хлопчика роздерла пара вовків. Бачили, як один із вовків тікав неушкодженим. Отака мила домашня казочка, яка набуває зловісного відтінку, якщо зважити на ім’я і місце; але мені здається, що більшість пліткарок Провіденса її не знали і знати не могли. Якби вони її знали, то цей збіг імен міг би налаштувати їх на певні рішучі продиктовані страхом дії, — а й справді, чи не могло навіть обмежене поширення цієї історії передувати тому останньому бунту, який і вигнав Руле з містечка?

Тепер я усе частіше відвідував прокляте місце, вивчав хворобливу рослинність тамтешнього саду, досліджував стіни будівлі, вдивлявся у кожнісінький дюйм земляної долівки. Нарешті, з дозволу Каррінґтона Гарріса, я підібрав ключ до постійно зачинених дверей, які з підвалу виходили просто на Бенефіт-стріт, бо мені хотілося мати найкоротший вихід до зовнішнього світу, бажано в обхід темних сходів, сіней із земляною долівкою і аж тоді — вхідних дверей. Коли сонячні промені просочувалися крізь заплетені павутиною наземні віконця і незамкнені двері, завдяки яким лише кілька футів відділяли мене від спокійного тротуару назовні, мою душу гріло відчуття безпеки, і я цілими днями нишпорив там, де атмосфера згуби була найгустішою. Але мої старання не були винагороджені новими знахідками — все та сама гнітюча пліснява, задушливий сморід і пляма селітри, що набуває людських обрисів на підлозі, — думаю, чимало пішоходів здивовано на мене витріщалися крізь вибиті шибки.

Нарешті, спокусившись дядьковою пропозицією, я вирішив обстежити місцевість затемна, тож однієї буремної ночі промінь мого електричного ліхтарика пробіг пліснявою підлогою з її дивно викривленими фосфоресцентними грибами. Тієї ночі те місце так дивно на мене подіяло, що я був майже готовий до того, що побачив — чи мені здалося, що побачив, — серед білуватих відкладень селітри особливо виразно проступили обриси того, що я в часи, коли був хлопчаком, називав «скорченою фігурою». Її чіткість була просто вражаючою — і що довше я дивився, то сильніше мені здавалося, що я знову бачу тоненьку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів, яка так багато років тому вразила мене того дощового дня.

Над антропоморфною плямою плісняви підіймався слабкий, хворобливий, ледь помітний струмінчик випарів, які, тремтливо зависаючи у вільгості кімнати, здавалося, набували дивовижних обрисів, поступово розвіюючись і здіймаючись угору пітьмою величезного комина, залишаючи за собою шлейф смороду. То було направду жахливо, тим моторошніше для мене, що я знав про це місце. Відкинувши думку про втечу, я спостерігав за тим, як розсіюється те марево, — і коли я дивився на нього, то відчував, що й воно дивиться на мене невидимими очима. Коли я розповів про це дядькові, він неабияк розхвилювався і після напруженої години роздумів прийняв чітке і радикальне рішення. Обміркувавши всю важливість цієї справи і значущість нашої в ній участі, він наполіг, щоб, невсипно чатуючи у запліснявілому і порослому грибком підвалі, ми разом розкрили, а в разі можливості і знищили жахіття того будинку.

IV

У середу, 25 червня 1919 року, з дозволу Каррінґтона Гарріса, з яким ми, проте, не ділилися здогадами стосовно того, що очікуємо там знайти, ми з дядьком принесли до покинутого будинку два складані кріселка і розкладачку, а ще деяку апаратуру, добуту всіма правдами і неправдами за величезні гроші. Вдень ми розставили все це у підвалі, позатулявши вікна папером і маючи намір повернутися сюди увечері для нашого першого чатування. Ми замкнули двері, що вели з підвалу на перший поверх, і забрали із собою ключ до його зовнішніх дверей, щоб ми могли спокійно залишити нашу дорогу і крихку апаратуру, яку ми здобули потаємно і дорогою ціною — на стільки днів, скільки того потребувала наша справа. Ми планували чатувати разом до пізньої ночі, а потім — двогодинними змінами поодинці до світанку, спершу я, а потім мій компаньйон; той, хто не чатує, міг би спати на розкладачці.

Природня завзятість, з якою мій дядько роздобув апаратуру в лабораторіях Університету Брауна і Арсеналі на Кренстон-стріт, а також інстинктивно обраний ним напрям наших пошуків були красномовним свідченням життєвих сил та енергійності цього вісімдесятиоднорічного чоловіка. Ілайг’ю Віппл жив, дотримуючись правил гігієни, які він пропагував як лікар, і якби не подальші події, він би й донині був з нами, живий-здоровий. Лише двоє людей знають, що трапилося насправді, — Каррінґтон Гарріс і я сам. Я мусив розповісти все Гаррісу, бо йому належав той дім і він заслуговував на те, щоб про все дізнатися. Тоді ми також поговорили з ним перед початком наших досліджень, і я відчував, що після смерті мого дядька лише він зможе все зрозуміти і допомогти мені дати необхідні пояснення. Він зблід як стіна, але погодився допомогти і вирішив, що зараз будинок уже можна здавати в оренду.

Сказати, що тієї дощової ночі ми не нервували на нашій першій варті, було б брехливим і просто сміховинним перебільшенням. Як я вже казав, ми не були схильні вірити всіляким дитячим забобонам, але наукова праця і рефлексії привели нас до думки, що знаний нами тривимірний всесвіт відображає лише незначну частку цілого космосу матерії і енергії. У цьому ж випадку величезна кількість свідчень із численних достовірних джерел вказувала на незаперечне існування певних сил, наділених величезною могуттю і цілковито злих з позиції людського осмислення. Стверджувати, що ми, власне, вірили у вампірів чи перевертнів, означало б зробити необачно поверхову