Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

заяву. Краще сказати, що ми не відкидали можливості існування певних невідомих нам і незнаних взагалі субстанцій життєвої енергії і розрідженої матерії, які через свої значно тісніші зв’язки із іншими вимірами рідко трапляються у тривимірному просторі, але все ж достатньо близькі і до меж нашого власного виміру, щоб проявлятися у вигляді спорадичних з’яв, яких ми, через відсутність відповідної точки для спостереження, ніколи не зможемо зрозуміти.

Коротше кажучи, ми з дядьком вважали, що купа незаперечних фактів вказує на якийсь тривалий згубний вплив, що чаївся у покинутому будинку; вплив, який можна відстежити ще з часів когось із тих злощасних французьких поселенців двовікової давності, і вплив цей був усе ще відчутний і активний через якісь рідкісні і незнані закони руху атомів і електронів. Історичні записи свідчать, що рід Руле перебував у протиприродній близькості з іншими колами буття — темними сферами, перед якими нормальні люди відчувають лише жах і огиду. Отже, чи не вийшло так, що ті бунти у далеких тридцятих роках сімнадцятого століття зрушили якісь кінетичні структури у хворому мозку одного француза — і якщо тільки одного, то найпевніше — того моторошного Поля Руле, — які дивовижно пережили смерть і поховання тіла і продовжували функціонувати в якомусь багатовимірному просторі поблизу певних силових ліній, визначених ненавистю знавіснілої громади?

У світлі найновіших наукових відкриттів, зокрема теорії відносності і внутрішньоатомної взаємодії, такі речі не були фізично чи біохімічно неможливими. Можна легко уявити собі чужорідний безформний плазмоїд матерії чи енергії або навпаки, існування, що підтримується невідчутним і нематеріальним паразитуванням на життєвій силі чи тканинах тіла і соках інших, очевидно, живіших істот, у які він проникає і з тканинами якого іноді повністю зливається. Цей плазмоїд може бути вкрай ворожим або просто гнаним сліпим інстинктом самозбереження. Хай там як, а такий монстр у знаному нами порядку речей має бути неодмінно потрактований як аномалія і агресор, винищення якого є найпершим обов’язком кожного, хто не є ворогом людському життю, здоров’ю і мисленню.

Що збивало нас із пантелику, то це цілковите незнання того, в якому вигляді постане перед нами ця істота. Жодна психічно здорова людина ніколи її не бачила, і лише кілька чоловік узагалі чітко відчували її присутність. Це могла бути чиста енергія — в сенсі матерії форма цілком безтілесна і потойбічна — або частково матеріальна — якась незнана і незрозуміла пластична маса, здатна довільно змінюватися і набувати твердого, рідкого, газоподібного чи іншого станів. Антропоморфна пляма плісняви на підлозі, обриси жовтавих випарів, форма вигинів коріння, про що йдеться у деяких давніх легендах, — усе вказувало на їхню хоча й дуже віддалену, але все-таки подібність до людського силуету, але ніхто не зміг би сказати напевне, наскільки типовою чи постійною була ця подібність.

На випадок можливого зіткнення з цією істотою ми запаслися двома видами зброї: великою спеціально модифікованою трубкою Крукса[117], яка живилася від потужних акумуляторів і була обладнана спеціальними екранами і відбивачами, на випадок якщо воно виявиться нематеріальним і вразливим лише до руйнівних випромінювань, і двома військовими вогнеметами зразка Світової війни,[118] на випадок якщо воно виявиться частково матеріальним і піддатливим до механічного знищення, — бо, як і забобонні селяни з Ексетера, ми готові були спалити серце цієї істоти, за умови, що у неї було серце, яке можна було б спалити. Всі ці войовничі знаряддя ми розташували у підвалі на зручних позиціях, ретельно підібраних відносно положень ліжка, стільців і місця біля печі, де пліснява набувала дивних форм. Ота сама пляма, до речі, була ледь помітною — і коли ми вносили туди наші меблі і спорядження, і коли повернулися наступної ночі на перші чати: нічого не змінилося. На якусь мить я взагалі засумнівався, що будь-коли бачив її у вигляді чіткішого зображення, а тоді згадав про легенди.

Наше чатування у підвалі почалося о десятій вечора, в ніч, коли переводять годинники, і тривалий час ми не помічали жодних натяків на посутні зміни. Знадвору від вуличних ліхтарів крізь дошову завісу просочувалося слабеньке світло, а невиразне фосфоресцентне сяйво огидних грибів усередині висвітлювало вологі кам’яні стіни, з яких уже стерлися будь-які сліди побілки; вологу, вражену пліснявою, втоптану земляну долівку, вкриту грибною порослю, сама ж долівка відгонила сірководнем; прогнилі залишки того, що колись було табуретками, стільцями і столами та іншими, тепер безформними меблями; важкі дошки і масивні бантини першого поверху над нашими головами; трухляві дощані двері, що вели до винних погребів і комор під іншими частинами будинку; пощерблені кам’яні східці з понівеченими дерев’яними перилами і криво роззявлену піч з почорнілої цегли, де іржаве залізяччя виказувало колишню наявність там гаків, дровітень, рожна, противаги, і заслінки до голландської печі — всі ці речі, а також наше аскетичне ліжко і складані стільці, а ще громіздкі та складні знаряддя руйнації, які ми принесли.

Цього разу ми залишили двері на вулицю незамкненими, як я це робив у своїх попередніх вилазках, щоб на випадок з’яви, з якою нам не до снаги буде впоратись, мати прямий і зручний шлях до відступу. Задум полягав у тому, що наша тривала і невідступна нічна присутність накличе на нас те зло, що причаїлося у підвалі, хай би яким воно було; ми вважали, що, перебуваючи напоготові, зможемо позбутися тієї істоти тим чи іншим доступним нам способом, як тільки ми її побачимо і зрозуміємо, що воно таке. Ми не мали й гадки, скільки часу піде на те, щоб прикликати і знищити ту істоту. Ми цілком усвідомлювали, що нашу пригоду аж ніяк не можна було вважати безпечною, бо ніхто так само не знав, якою буде сила тієї істоти. Але ми також вважали, що справа варта заходу, і, не вагаючись, вирішили ризикнути самі, знаючи, що пошуки сторонньої допомоги лише виставлять нас на посміховисько і, ймовірно, зруйнують увесь наш задум. Приблизно про це ми і розмовляли — до глибокої ночі, аж доки дрімота стала хилити мого дядька, тож я нагадав йому, що він може дві години поспати.

Коли я самотньо сидів там у досвітні години, на мене війнуло холодом щось схоже на страх, — я кажу самотньо, бо той, хто сидить біля заснулого — направду самотній; він, можливо, самотніший, аніж може собі уявити. Мій дядько важко дихав, його натужним вдихам і видихам акомпонував дощ надворі; долинав й інший звук, який діяв на нерви: далеке крапотіння води десь усередині — навіть у суху погоду будинок був геть просякнутий вологою, а ця злива перетворила його на справжнє болото. Я розглядав уже розхитану, старезну мурівлю стін, підсвічених грибами і слабкими променями, які прокрадалися знадвору крізь затулені папером вікна, і от, коли здавалося, що мене зараз знудить від затхлої атмосфери, я прочинив двері і роззирнувся вулицею, тішачи очі відпочинком від огидних видовищ, а ніздрі — від задушливого повітря. Мої чатування все так само нічим не винагороджувалися, я повсякчас позіхав, і тепер моя втома брала гору над страхом.

Раптом мою увагу привернуло те, як мій дядько почав ворушитись уві сні. Під кінець першої години сну він уже неспокійно крутився на ліжку, але зараз дихав якось дивно — уривчасто, сапаючи, ніби страждав на ядуху. Я посвітив на нього електричним ліхтариком і побачив, що він повернувся до мене