Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

фермерська будівля, але потім будинок набув типових обрисів новоанглійської колоніальної архітектури середини дев’ятнадцятого століття — розкішна двоповерхова садиба з гострим дахом і глухою мансардою, георгіанським дверним порталом і внутрішньою обстановкою, продиктованою тогочасними смаками. Він виходив вікнами на південь, один бічний фасад, на східному схилі пагорба, був укопаний в землю майже по самі вікна, інший же його бік, який межував з вулицею, був оголений до самого підмурку. На його конструкції, якій уже більш ніж півтораста років, позначилось вирівнювання і випрямлення дороги, яка проходила поблизу; йдеться про Бенефіт-стріт — раніше вона називалася Бек-стріт і була просто вузенькою вуличкою, що петляла поміж могил перших поселенців. Випрямили ж її тільки після того, як перепоховали тіла на Північному кладовищі, уможлививши з морального боку прокладання дороги через старі родинні ділянки.

Спершу західна стіна здіймалася за якихось двадцять футів над урвищем біля дороги, але через розширення вулиці приблизно в часи Революції цей проміжний простір майже зник, настільки оголивши фундамент, що довелося збудувати наріжну стіну із цегли, зробивши з глибокого підвалу вихід на вулицю, з дверима і двома надземними віконцями, неподалік нового громадського маршруту. Коли сто років тому там проклали тротуар, вулиця взагалі наблизилася упритул до будинку; під час своїх прогулянок По, мабуть, бачив лише глуху стіну із сірої цегли, яка починалась врівень з тротуаром і здіймалася на висоту десяти футів аж до цього найдавнішого, критого ґонтом будинку.

Розлога земельна ділянка простягалась схилом пагорба далеко вгору, майже до Вітон-стріт. Територія на південь від дому, що прилягала до Бенефіт-стріт, була, звісно, значно вищою за рівень хідника, утворюючи своєрідну терасу, відгороджену високим земляним валом із замшілого каменю і пронизану крутим прольотом вузеньких східців, які поміж стін цього своєрідного каньйону вели угору, до недоглянутого газону, вологих цегляних стін і занедбаних садів, де на тлі розбитих цементних ваз, перекинутих з триніжок проіржавілих казанів та інших подібних речей виднілися понівечені погодою парадні двері з розбитими одвірками, прогнилими іонічними пілястрами[110] і поїденим червами трикутним фронтоном.

Усе, що я чув у роки своєї юності про цей покинутий будинок — це те, що там померло дуже багато людей. Саме тому, казали мені, перші власники і залишили дім, переїхавши кудись через двадцять років після того, як його збудували. Щось вочевидь нездорове було у цьому домі, можливо, причиною цього була вологість і грибок у підвалі, чи якийсь нудотний запах, протяги у коридорах, а чи стан води у криницях і водогоні. Цього було достатньо, а про більше ніхто з моїх знайомих і не замислювався. Лише нотатки мого дядька-антиквара, доктора Ілайг’ю Віппла, відкрили переді мною похмуріші, потаємніші припущення, сформовані під впливом місцевого фольклору, поширеного серед старих слуг і простолюду; ці чутки ніколи не виходили за межі вузького кола людей, а більшість і взагалі забулися, коли Провіденс став метрополією із сучасним мінливим населенням.

Загалом же річ у тім, що більшість спільноти ніколи не вважала цей будинок чимось на кшталт «дому з привидами». Не було всіляких оповідок про брязкіт ланцюгів, подуви холодного вітру, миготливе світло чи обличчя у вікнах. Найневиправніші пліткарі іноді казали, що будинок «нещасливий», але навіть вони у своїх судженнях не йшли далі цього. Що насправді не викликало жодних сумнівів і заперечень, то це величезна кількість людей, які там мерли; чи, точніше кажучи, помирали раніше, бо після певних подій понад шістдесят років тому будівля геть занепала, оскільки її майже неможливо було здати в оренду. Люди там помирали не раптовою смертю чи від якоїсь конкретної причини; радше скидалось на те, що у них поступово вичерпувалась життєва сила, тож мешканці будинку помирали від тих хвороб, до яких мали природну схильність, просто вкрай стрімким був перебіг самої недуги. У тих же, які не помирали, проявлялись різних ступенів анемія чи сухоти, іноді ж навіть зниження розумової активності, що явно не свідчило на користь цілющих властивостей будинку. Варто додати, що сусідні будинки були цілком позбавлені цих згубних рис.

Ось і все, що я знав, перш ніж моє наполегливе розпитування змусило мого дядька показати мені нотатки, які, зрештою, і спонукали нас розпочати жахливе розслідування. Коли я був дитиною, той покинутий будинок так і стояв порожнім, в оточенні недоглянутих, покручених, химерних старих дерев, високої, незвично бляклої трави і просто потворних бур’янів на високій терасі подвір’я, на якому ніколи не співали птахи. Хлопчаками ми облазили всю ту місцевість, я досі пам’ятаю свій дитячий страх не лише перед тривожною нетутешністю моторошних рослин, але й перед зловісною атмосферою і запахом занедбаного дому, незамкнені передні двері якого ми нерідко відкривали, щоб полоскотати собі нерви. Більшість невеликих віконець були розбиті, а невимовний дух запустіння витав над трухлявими панелями, розхитаними внутрішніми віконницями, відклеєними шпалерами, обсипаним тиньком, хисткими сходами і поламаними меблями, які ще зосталися. Відчуття жаху посилювали пил і павутиння, і потрібно було бути сміливим, щоб наважитися піднятися сходами на горище, помережаний кроквами простір якого освітлювався тільки маленькими підсліпуватими віконцями з обох боків на фронтонах і був захаращений уламками скринь, стільців і прядок, так обплетеними павутиною безкінечних років, що вони набули монструозних і жахливих форм.

Але, зрештою, найстрашнішим місцем у будинку було не горище, а глиноземний вологий підвал, до якого ми чомусь відчували найбільшу огиду, навіть попри те, що він повністю виходив на поверхню з боку вулиці, де від людного тротуару його відділяли лише тонкі двері і стіни з прорізаними у них вікнами. Ми ніяк не могли вирішити, чи варто нам туди заходити у пошуках вражень, чи краще уникати підвалу — в ім’я збереження наших душ і здорового глузду. По-перше, тут найсильніше відчувався той жахливий сморід, яким повнився будинок; по-друге, нам не подобалася білувата грибкова порость, яка за дощової погоди влітку вкривала тверду земляну долівку. Ці гриби, схожі на гротескні пародії зелені із двору, були справді жахливими; огидні шаржі на поганки і вертляниці[111], подібних яким ми ніколи і ніде більше не зустрічали. Вони швидко гнили і у певний момент починали світитися слабким фосфоричним сяйвом; тож нічні перехожі іноді говорили про відьомські вогні, що мерехтять за вибитими шибками вікон, з яких сочився сморід.

Ми ніколи — навіть у найшаленішому настрої на Хеловін — не залазили у цей підвал вночі, але й під час денних візитів не раз спостерігали фосфоресценцію, особливо коли день видавався похмурий і вологий. Була там іще одна невловна річ, яку, здавалося нам, ми все-таки помічали — дивна річ, яка, скоріш за все, існувала лише в нашій уяві. Я кажу про якусь розмиту білувату пляму на брудній підлозі — нечітку, рухому, багнисту пляму селітри, яку, здавалося, ми іноді розрізняли серед порослі грибів біля великої печі у підвальній кухні. Іноді нас вражало, наскільки ця пляма схожа, хай і віддалено, на скорчену людську постать, хоча зазвичай такої схожості ми не спостерігали, а іноді не бачили там навіть білого нальоту. Одного дощового дня, коли це враження було особливо сильним, а ще й коли, до всього, мені здалося, ніби я побачив якусь тонку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів із селітристої плями біля печі,