Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт
Під час моєї розповіді Ментон сидів у задумі, але поступово повернувся до свого скептичного настрою. Для продовження дискусії він навіть припустив, що якесь надприродне чудовисько справді існувало, але нагадав, що навіть найзловісніша патологія природи не обов’язково є невимовною, тобто такою, яку не можна описати з погляду науки. Я оцінив його критичність і наполегливість, тож додав ще кілька переказів, почутих мною від літніх людей. Ці пізніші легенди про привидів, пояснив я, оповідають про з’яви набагато жахливіші, аніж будь-яка можлива органічна форма; з’яви велетенських звіроподібних потвор, іноді вловимих зором, а іноді — лише дотиком, які безмісячними ночами линули до старого будинку, до склепу за ним, до могили, де поруч із плитою без напису проросло молоде деревце. Я не знаю, чи правда те, що ці примари, як подейкують, душили і шматували людей, але загалом вони мали свій досить вражаючий вплив; їх до смерті боялися місцеві старожили, хоча два останні покоління уже призабули, про що, власне, йшлося. І нарешті, якщо вже поглянути на це питання з естетичного боку, згадавши, якого жахливого і гротескного вигляду набувають духовні еманації людей, то який логічний опис зможе нам передати настільки незвичну і безформну мерзоту, як примару жахливої, потворної перверсії, яка й сама є гидотним богохульством супроти природи? Породжена мертвим розумом химерного жаху, хіба вона не є втіленням бридкої і жахливої істинності насправді жахливого невимовного?
Було вже, мабуть, дуже пізно. Якийсь кажан безгучно промайнув повз мене і, гадаю, зачепив Ментона, бо, хоч я його й не бачив, усе ж відчув, як він замахнувся рукою. Ментон запитав:
— А той будинок з вікном на горищі — він і досі стоїть, так само покинутий?
— Авжеж, — відповів я. — Я його бачив.
— А ти там щось знайшов — на горищі чи ще десь?
— Там під карнизом лежали якісь кістки. Може, саме їх і побачив хлопець — якщо він був дуже вразливий, не треба було жодних відображень у шибках, аби його налякати. І якщо всі вони належали одній істоті, то це мало бути просто неймовірно потворне чудовисько. Для мене було блюзнірством залишити ці кістки на білому світі, тож я повернувся з мішком і переніс їх до гробниці за будинком. Там був отвір, у який я їх і вкинув. Тільки не дивися на мене як на ідіота — бачив би ти той череп! У нього були чотиридюймові роги, але обличчя і щелепи — ніби у нас з тобою.
І тут Ментон справді здригнувся — я це відчув з його поруху біля себе. Але він ще не задовольнив своєї цікавості.
— А що ж вікна?
— А вікон не було. В одному отворі бракувало цілої рами, а в інших не було жодного шматочка скла. Вони були такого типу, знаєш — старі ромбічні віконечка, які вийшли з моди ще до 1700 року. Думаю, у них скла не було вже років сто, якщо не більше — може, то хлопець їх повибивав, якщо зайшов аж так далеко; в легенді про це не згадується.
Ментон знову замислився.
— Картере, я б хотів побачити той будинок. Де він? Зі склом чи без, а я хочу трохи його дослідити. І ту гробницю, в яку ти висипав кістки, і ту іншу могилу, яка без напису — воно все має виглядати доволі страшно.
— А ти їх і бачив — аж доки не стемніло.
Та невинна театральність, з якою я вимовив останню фразу, подіяла на мого друга набагато сильніше, аніж я очікував: він різко відсахнувся від мене і закричав з якимось придихом, ніби в його горло оце щойно увірвалося повітря. То був несамовитий крик, тим жахливіший, що на нього відповіли. Ще не стихло відлуння, як я почув скрипучий звук у непроникній темряві, і зрозумів, що то прочиняється ромбічне вікно у проклятому старому будинку позаду нас. І оскільки інших рам там уже давно не було, я знав, що то страхітлива рама без шибки у диявольському вікні на горищі.
Тоді я вловив неприємний подув нудотного, застояного повітря з того самого зловісного боку і відразу ж почув пронизливий крик за моєю спиною, у тій спільній гробниці людини і монстра. Наступної миті з моєї жахливої лави мене збив диявольської сили удар, завданий істотою титанічного розміру і невідомого походження, і я простягся на поораній корінням стежці того лиховісного цвинтаря, з могили ж виривалися настільки шалений вереск, хрип, сичання, шипіння, що моя уява враз наповнила непроглядну темряву мільтонівськими [92]легіонами потворних і проклятих демонів. Здійнявся вихор мертвотного, крижаного вітру, тоді почулося шурхотіння розхитаної цегли і розкришеного тиньку, але, перш ніж я збагнув, що відбувається, мій розум милосердно огорнула темрява.
Ментон, дарма що дрібніший за мене, виявився стійкішим; ми розплющили очі майже одночасно, хоча він постраждав набагато більше, ніж я. Наші ліжка стояли побіч, і за кілька секунд ми зрозуміли, що лежимо у лікарні Святої Марії. Довкола, згораючи від цікавості, купками юрмився персонал; вони навперебій намагалися освіжити нашу пам’ять розповідями про те, як ми тут опинилися, і невдовзі ми почули про фермера, який опівдні знайшов нас посеред пустища біля Медоу-Хілл, за милю від старого кладовища, на тому самому місці, де, кажуть, колись була кривава бійня. У Ментона були два серйозні поранення грудної клітки і кілька дрібних колотих і різаних ран на спині. Я відбувся малою кров’ю, але був увесь покритий синцями і саднами, до того ж вкрай дивовижними, взяти хоча б синець, який формою нагадував слід роздвоєного копита. Ментон вочевидь знав більше за мене, але нічого не сказав збентеженим і зацікавленим лікарям, аж доки не дізнався про характер наших ушкоджень. Тоді він заявив, що ми стали жертвами розлюченого бика — хоч як важко було уявити таку тварину в тому місці.
Коли лікарі і медсестри пішли, я налякано прошепотів:
— Господи Боже, Ментоне, та що ж то було? Ці шрами — це було воно?
Я був занадто вражений, щоб відчувати задоволення, коли у відповідь він прошепотів те, про що я здогадувався:
— Ні — воно було зовсім інше. Воно було всюди… желатин… слиз… але у нього були форми, тисячі форм жаху, які не дано запам’ятати. Там були очі — і більмо на них. То була прірва… круговерть… абсолютна мерзота. Картере, воно було невимовним!
Свято
Efficiunt Daemones, ut quae non sunt, sic tamen quasi sint, conspicienda hominibus exhibeant.
[93]
Лактанцій[94]
Я був далеко від дому, і краса східного моря зачаровувала мене. У сутінках я чув, як воно б’ється об скелі, і знав, що воно потойбіч пагорба, де покручені верби простягають вузлувате віття назустріч чистому небу і першим вечірнім зіркам. Мої предки покликали мене в давнє далеке місто, і я поквапився вкритою неглибоким свіжим снігом дорогою, яка самотньо бралася вгору, туди, де Альдебаран мерехтів між деревами; поквапився до дуже старого міста, якого ніколи не бачив, але яким часто марив.
Надходило