Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт
Над цими гидотно засміченими східцями нависало склепіння вирубаного у суцільній скелі проходу, крізь який і надходив потік повітря. Це не був раптовий і затхлий подув із закритого підземелля, а прохолодний свіжий вітерець. Не зволікаючи, ми з деяким хвилюванням стали розбирати завали кісток на східцях у проході. Саме тоді сер Вільям, обстежуючи вирубані у камені стіни, з цікавістю спостеріг, що, з огляду на напрямок ударів, тунель мусив бути пробитий знизу.
Тепер мені слід бути розважливим і ретельно добирати слова. Спустившись униз на кілька сходинок посеред обгризених кісток, ми побачили попереду світло; не якусь там містичну фосфоресценцію, а яскраве денне світло, яке могло проникати хіба що через невідомі отвори у скелі, яка виходила на пустище. Нас не здивувало те, що ці отвори не були помітними ззовні, — долина була цілковито безлюдна, а скеля настільки висока і прямовисна, що тільки повітроплавець міг би ретельно дослідити її поверхню. Ще кілька сходинок — і від того, що ми побачили, нам у прямому сенсі перехопило подих; настільки у прямому, що Торнтон, наш психолог, упав непритомним на руки вражених чоловіків, які стояли за його спиною. Норріс, повновиде обличчя якого миттєво зблідло й осунулось, щось дико і нерозбірливо закричав, а я, здається, просто захлинувся, намагаючись ковтнути повітря, і заплющив очі.
Чоловік позаду — єдиний у групі, хто був старший за мене — лише прохрипів «О Боже!» таким надламаним голосом, якого мені ще не доводилось чути. Із семи чоловік тільки сер Вільям Брінтон зберіг самовладання, що робить йому честь тим більше, що він ішов попереду всієї групи і першим це все побачив.
То був похмурий ґрот неймовірної висоти, який простягався уперед далі, ніж сягало око; підземний світ, сповнений безмежних таємниць і жахливих здогадів. Там були і цілі споруди, і руїни — одного наляканого погляду було досить, щоб побачити дивні обриси могильників, кола, складені з монолітів, римську будівлю з низьким куполом, напіврозвалений саксонський жертовник і ранньоанглійську дерев’яну споруду, але все це блякло перед жахливим видовищем, яким, власне, була уся поверхня землі. На кілька ярдів у висоту зусібіч здіймалися божевільні купи людських кісток чи, принаймні, кісток, що настільки ж нагадували людські, як і ті, що трапилися нам на сходах. Вони простягались, немов пінисте море, деякі відокремлені, а деякі ще тримались купи у формі цілих скелетів чи їхніх частин, застиглих у позах просто диявольського шаленства, ніби відбиваючись від якоїсь загрози або заціпенівши у не менш жахливих людожерних позах.
Коли доктор Траск, антрополог, обстежив черепи, то виявив, що тут спостерігається специфічна деградація, яка геть збила його з пантелику. Більшість із них на еволюційній драбині стояли на кілька щаблів нижче, ніж пілтдаунська людина[86], але в кожному разі вони безсумнівно належали людям. Чимало черепів свідчили про вищий рівень розвитку, а кілька екземплярів належали до сучасного цілком розвиненого типу. Усі кістки були погризені, переважно щурами, але на деяких були помітні ще й сліди людських зубів. Упереміш із ними лежали маленькі щурячі кісточки — полеглі воїни смертоносної армії, якою завершувалася ця давня трагедія.
Я не перестаю дивуватися, як упродовж того жахливого дня одкровень всі ми залишилися живими і змогли зберегти здоровий глузд. Ні Гофман, ані Гюїсман[87] не змогли б створити сцени неймовірнішої, огиднішої, сповненої більшого ґотичного гротеску, аніж цей тінистий ґрот, який ми всімох оглядали; щокроку натрапляючи на все нові відкриття, намагаючись не думати про події, які, вочевидь, відбувалися тут триста, тисячу, чи дві тисячі, а чи навіть десять тисяч років тому. Це був справжній передпокій пекла, бідолаха Торнтон знову зомлів, коли Траск сказав йому, що, судячи зі скелетів, деякі люди в цьому підземеллі уже двадцять, а то і більше поколінь пересувалися на чотирьох кінцівках.
Коли ми стали розбирати руїни, на попередні жахи почали громадитись нові. Чотириногі істоти — а серед них і кілька випадкових двоногих — утримувалися у кам’яних загонах, з яких, вони, мабуть, вирвались, гнані нестерпним голодом чи страхом перед щурами. Їх там були цілі стада, і їх, очевидно, відгодовували кормовими овочами, залишки яких впізнавалися у чомусь на кшталт перегнилого силосу на дні величезних кам’яних резервуарів, давніших за сам Рим. Тепер я знаю, навіщо моїм предкам були потрібні такі величезні сади — як би мені хотілося це забути! Для чого потрібні були людські отари, запитувати теж не доводилося.
Стоячи з ліхтарем серед римських руїн, Сер Вільям перекладав опис найбільш мерзенного ритуалу, про який я будь-коли чув; розповідав про своєрідну обрядову їжу стародавнього культу, що його жерці культу Кібели згодом доєднали до власного. Звиклий до воєнних траншей Норріс, вийшовши з давнього англійського будинку, ледве стояв на ногах. Для нього вже не було сюрпризом, що то була м’ясарня і кухня водночас, — але геть непросто було бачити у такому місці знайоме англійське начиння і читати англійською мовою написи на стінах, датовані ще 1610 роком. Я не міг увійти в цей дім — дім, злочини якого обірвав лише кинджал мого предка, Волтера де ла Поера.
Я наважився зайти лише до невисокої саксонської будівлі із виваленими дубовими дверима і побачив усередині жахливий ряд десяти кам’яних камер з іржавими ґратами. У трьох із них були скелети ув’язнених людей високого рівня цивілізаційного розвитку, на пальці одного я побачив перстень з печаткою, на якій було вигравіювано мій власний герб. Під римською каплицею сер Вільям знайшов підземелля із набагато давнішими камерами, але всі вони були порожні. Під ними був низенький лаз із акуратно складеними кістками, на деяких із них збереглися жахливі написи латиною, грецькою і фригійською мовами, вигравіювані поряд.
Тим часом доктор Траск відкрив один із доісторичних могильників і витяг на світ божий людські черепи, що будовою лише незначною мірою відрізнялися від черепів горили, на яких були ідеографічні різьблення, які неможливо передати. Лише мій кіт зовсім безтурботно сновигав серед усього цього жаху. Одного разу я побачив, як він незворушно всівся на горі з кісток, і замислився над таємницями, в які проникають його жовті очі.
Частково, на якийсь мізерний відсоток усвідомивши страхітливі одкровення цього похмурого приміщення — приміщення, так зловісно передбаченого моїми снами, — ми вирушили углиб, здавалося, безконечної чорної як ніч печери, куди крізь тріщини у скелі не міг проникнути жоден промінчик світла. Ми ніколи не дізнаємося, що за невидимі стигійські світи зяяли за межами нашого короткого переходу, бо ми вирішили, що такі таємниці згубні для людства. Та й досить було ступити кілька кроків — і попереду чатувало чимало жахливих речей, бо не встигли ми далеко відійти, як у світлі ліхтаря перед нами постала проклята безкінечність ям, де бенкетували щури, яких раптова нестача їжі погнала до
