Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
Він збирався вихилитися з вікна всього лише на кілька секунд, та все одно надів темні окуляри і прикрив біляве волосся шапочкою, що в ту пору року виглядала недоречно. Усе це маскування мало ту саму мету, що й підпирання дверей стільцем. Навіть якщо убезпечити себе від несподіваних ризиків, то ніколи не зашкодить зменшити ще й ті неочікувані небезпеки, від яких ти не захистився.
На ньому також була завелика, як на його розмір, спортивна кофта — вона доходила Морту майже до середини стегон. Цей мішкуватий одяг допомагав приховати справжній розмір і обриси його тіла (досить худорлявого) на той випадок, якщо його помітять. Подібне вбрання також слугувало іншій меті: щоразу, коли Джек влаштовував кому-небудь «атаку глибинною бомбою» (саме так він охрестив це дійство: «атака глибинною бомбою»), він кінчав собі в штани. Мішкувата кофта мусила приховувати мокру пляму, що незмінно розпливалася на джинсах.
Родина вже майже наблизилася.
«Не треба фальстартів, зачекай, просто зачекай…»
Тремтячи від збудження, він став біля підвіконня, простягнув руку з цеглиною вперед, підтягнув її назад до живота, знову виставив уперед і знову забрав (але цього разу рука застигла на півдороги), потім, вже цілковито заспокоївшись, висунувся з вікна. Момент, як завжди, був вибраний вдало.
Морт скинув цеглину і дивився, як вона падає.
Перевертаючись, цеглина полетіла вниз. У променях сонця Джек чітко бачив налиплі шматки розчину. В такі моменти, як ніколи, все навколо здавалося чітким, усе демонструвало свою точну й геометрично досконалу сутність. Саме це він виштовхував у реальність — так скульптор б'є молотком по різцю, щоби змінити вигляд каменю й з грубої кальдери витворити нову сутність. Саме в цьому проявлялася найдивовижніша річ на світі: логіка — той самий екстаз.
Часом він не потрапляв у ціль чи кидав косо, подібно до того, як скульптор може вирізьбити негарно чи надаремне. Але сьогоднішній кидок був досконалим. Цеглина впала прямо на голову дівчинці в яскравій смугастій суконці. Він побачив, як навсібіч бризнула кров — яскравіша за цеглину, з часом вона висохне й набуде такого самого бурого відтінку. А потім мати закричала. От тоді-то Джек Морт і взяв ноги в руки.
Він перетнув кімнату і швиргонув стілець, яким підпирав двері, в дальній її куток (другий стілець, той, на якому він сидів, перекинув ногою, коли прямував до дверей). Задравши кофту, Морт витяг із задньої кишені штанів бандану й скористався нею, аби повернути ручку.
Відбитки пальців — це неприпустимо.
Тільки ті, кому набридло жити, залишають відбитки.
Поки двері відчинялися, він запхнув хустку назад у кишеню. У вестибюлі він зобразив хитку ходу людини напідпитку. Навкруги не роззирався.
Озиратися теж було парафією смертничків.
Ті, хто хотів жити, знали, що видивлятися, чи тебе, бува, хтось не помітив, — надійний спосіб цього добитися. Після випадку свідки можуть згадати, як бачили того, хто озирався на всі боки. Тоді якийсь розумака-коп запросто вирішить, що інцидентик-то був підозрілий. І почнеться розслідування. А все через один нервовий погляд. Джек не думав, що кому-небудь може спасти на думку пов'язати його зі злочином, навіть якщо цей хтось вирішить, що обставини підозрілі, й справді відкриє справу, але…
Ризикувати слід обережно, йти тільки на виправданий ризик. Усі інші зводити до мінімуму.
Інакше кажучи, завжди підпирай стільцем дверну ручку.
Тож він рушив уперед запилюженим коридором, на стінах котрого крізь обсипану штукатурку подекуди прозирала сітка. Він ішов, опустивши голову й бурмочучи щось сам до себе, наче ті бомжі, що бродять вулицями. Пронизливі крики жінки — мабуть, це мати тієї малої, вирішив Джек — досі долинали до його вух, але йшли з-перед фасаду будівлі. Слабкі й незначні верески. Усе, що відбувалося опісля — крики, метушня, стогони поранених (якщо на той час поранені ще були в стані стогнати), — не мало для Джека жодного значення. Істотним було тільки те, що силою змінювало звичний хід речей і вирізьблювало нові лінії в потоці життів… і можливо, в долях жертв, і не тільки їх, а й ширшого кола людей, що їх оточували. Так від кинутого в стоячу воду ставка каменя розходяться кола.
Хто б наважився сказати, що сьогодні Джек Морт не став скульптором світобудови? Чи не стане ним у найближчий час?
Боже, не дивно, що він кінчив у джинси!
Спустившись униз на два прогони сходової клітки, він нікого не зустрів, але й далі йшов трохи непевною ходою. Проте в жодному разі не хитаючись. На п'яницю, що бреде собі, похитуючись, ніхто не зверне уваги. А от того, хто демонстративно хитається з боку в бік, можуть запам'ятати. Джек щось бурмотів собі під носа, але не вимовляв слів, які хтось міг би розібрати. Краще взагалі не грати, ніж грати на публіку й перегнути палицю.
Через зламані двері заднього ходу він вийшов у провулок, завалений сміттям і розбитими пляшками, що мерехтіли міріадами сонячних зірок.
Свій відхід він спланував заздалегідь, утім, як і все інше (ризикувати обережно, йти тільки на виправданий ризик, усі інші зводити до мінімуму, завжди бути винахідливим). Колеги на роботі вважали його людиною, котра далеко піде, саме тому, що він усе планував завчасно, — і він-таки мав наміри піти далеко, та в'язниця чи електричний стілець у його плани аж ніяк не вписувалися.
Вулицею, на яку виходив провулок, бігли люди, але вони ще не знали причини криків, тому ніхто не дивився на Джека Морта. А він тим часом уже зняв недоречну в'язану шапочку й лишився у темних сонячних окулярах, які погожого ранку виглядали більш ніж доречно.
Він звернув у інший завулок.
Вийшов на другій вулиці.
Зараз Джек неквапом прогулювався провулком, що був не таким брудним, як попередні два, — взагалі-то, це вже можна було назвати вузенькою вулицею. Вона вливалася в іншу вулицю, а за квартал звідти була автобусна зупинка. Автобус приїхав менш ніж через хвилину після того, як на зупинці з'явився Джек, і це також було частиною плану. Двері роз'їхатися, Джек ступив на сходинку, вкинув у гніздо монетоприймача п'ятнадцять центів. Водій не звернув особливої уваги на
