Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

Врешті-решт Едді зробив те, на що вона очікувала: спустився вниз, до маленького клину, що лишився від узбережжя, і сів біля коляски, з нещасним виглядом роздивляючись навколо. Торкнувся колеса візка — лагідно, наче погладив. А потім рука знесилено впала, й Едді видобув із себе глибоке зітхання.

Від цього видива в горлі у Детти занило від тупого болю. Ніби блискавка під час літньої грози, біль пронизав її голову від скроні до скроні, і наче якийсь голос покликав її… покликав чи вимогливо щось зажадав.

«Е ні, нічого тобі не обломиться, — подумала Детта, гадки не маючи, про кого йдеться і з ким вона розмовляє. — Цього разу не вдасться, не зараз. Не зараз, а може, і взагалі ніколи». Блискавиця болю знову розітнула голову, і Детта стисла руки в кулаки. Обличчя теж стислося до розмірів кулака, скривилося в гримасі зосередження — дивовижний вираз, здатний прикувати до себе погляди, суміш потворності й майже блаженної рішучості.

Біль не повернувся. І голос, який час від часу промовляв крізь той біль, теж стих.

Детта чекала.

Ось Едді підпер голову кулаками. Але невдовзі вона все одно почала хилитися на груди, кулаки ковзнули вгору. Детта чекала, її чорні очі палали вогнем.

Голова Едді смикнулася. Він насилу звівся на ноги, побрів до води й поплескав собі в обличчя.

«Хороший білий хлопчик, правильно робиш. Як же ж прикро, що тут нема таблеток від сну, а то ти б їх наковтався, правда?»

Едді сів, тепер уже у візок, але потім вочевидь збагнув, що сидіти в ньому надто зручно. Довго-предовго дивився у відчинені двері («що ти там бачиш, білюнчику? Як хочеться знати! За таке Детті й двадцятки не шкода»), а потім знову гепнувся дупою на пісок.

І ще раз підпер голову руками.

Скоро голова знову почала хилитися донизу.

І цього разу не піднялася. Едді опустив підборіддя на груди, й навіть крізь звуки прибою до неї долинали звуки: він хропів. Вже скоро він завалився на бік і згорнувся калачиком.

Детта відчула підступний удар жалю до білого хлопця, що лежав там, унизу, й це було дивно, огидно і страшно водночас. У нього був вигляд малого шмаркача, що в новорічний вечір силкувався не спати до півночі, та не спромігся. А тоді вона згадала, як вони зі Справжнім Мерзотником намагалися її отруїти їжею та дражнили м'ясом, в останню мить вириваючи його в неї з-під носа… і робили це доти, доки не перепудилися, що вона може вмерти.

«Якщо вони злякалися, що ти помреш, то навіщо їм узагалі було тебе труїти?»

Це питання злякало їй так само, як миттєвий укол жалю. Детта не звикла піддавати свої дії сумнівам, а на додачу до всього голос, що вимовив це питання, здавалося, належав зовсім не їй.

«Вони не збиралися вбивати мене отруєним хавчиком. Просто хотіли, аби мене нудило. А поки б я ригала і стогнала, вони б сиділи там і реготали. Ось так».

Почекавши двадцять хвилин, вона повзком рушила до берега, підтягуючись сильними руками, звиваючись гадюкою, не зводячи погляду з Едді. Вона б ще почекала годину чи хоча б півгодини — варто було б дати малому сцикунові заснути глибше. Та чекання було розкішшю, якої Детта просто не могла собі дозволити. Будь-якої миті міг повернутися Справжній Мерзотник.

Підповзаючи ближче до місця, де лежав Едді (він і досі хропів, як бензопила, що от-от заглухне), вона підібрала уламок скелі, досить гладенький з одного боку й достатньо зазубрений — з другого.

Відчуваючи долонею гладенький бік каменя, Детта по-зміїному поповзла до Едді. Очі несамовито світилися жагою вбивства.

4

Деттин план був брутально простим: завдавати Едді нищівних ударів зазубреним боком каменя, доки він не буде мертвий, як той камінь. Потім забрати револьвер і чекати на повернення Роланда.

Коли він сяде на землю, вона запропонує йому вибір: забрати її назад у той світ, звідки він її витяг, чи відмовитися й померти. «Тобі все одно зі мною хана, дорогенький, — скаже вона, — а твій любчик мертвий, і все, про що ти тут теревені правив, накрилося мідним тазом».

А якщо револьвер, якого Справжній Мерзотник дав Едді, не вистрелить (таке могло бути, їй ще ніколи не стрічався чоловік, до якого вона б почувала стільки ненависті й страху, як до Роланда, і в його підступності вона теж не сумнівалася), Детта приб'є його так само, як Едді. Урехає каменем чи голими руками придушить. Стрілець був хворий, і двох пальців на руці йому бракувало. Вона з ним упорається.

Але, коли Детта вже наблизилася до Едді, її навідала тривожна думка. То було ще одне питання, і здавалося, що його ставить чийсь чужий голос.

«А раптом він дізнається? Дізнається, що ти зробила, тієї ж миті, коли ти вб'єш Едді?»

«Ні фіга він не дізнається. Не до того йому буде, він же там зайнятий пошуком своїх ліків. І перепихаловом, наскільки мені відомо».

Чужий голос не відповів, однак зерно сумніву зумів зронити. Детта чула, про що вони говорили, думаючи, буцімто вона спить. Справжньому Мерзотникові щось було треба. Що саме — Детта не знала. Йшлося про якусь вежу, от і все, що вона зрозуміла. Може, Справжній Мерзотник думав, що в цій вежі повно золота, діамантів чи якихось інших скарбів. Сказав, що вона, Едді та ще якийсь один потрібні йому, аби до неї дістатися. Детта здогадалася, що, мабуть, так і є. Інакше навіщо б тут бути цим дверям?

Якщо це все чари і вона вб'є Едді, то Роланд може дізнатися. Якщо вона обірве йому шлях до вежі, то, може, знищить єдине, заради чого живе той біломазий мудак. А знаючи, що в нього більше нема мети всього життя, мудак буде здатний на все, бо йому буде на все насрати.

Від думки про те, що може статися, коли Справжній Мерзотник повернеться в такому стані, Детта здригнулася.

Але якщо не вбивати Едді, то що їй тоді робити? Вона могла б забрати револьвер, поки Едді спить, але повернеться Справжній Мерзотник, і як вона впорається з ними обома?

Детта просто не знала.

Їй на очі трапився візок. Детта вже почала було відводити погляд, але швидко передумала. У шкіряній спинці коляски була глибока кишеня. З неї визирав кінець мотузки, якою мудаки прив'язували її до візка.

Глянувши на неї, вона зрозуміла, як треба все зробити.

Детта змінила напрямок і поповзла до непорушного тіла стрільця. Вона хотіла