Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Дитина раптом повернулася обличчям просто до камери. Це був різкий, гнівний рух.

Операторові перехопило подих — видно, боявся, що вона зараз прокинеться і закричить.

Але очі дівчинки були заплющені. Почувся тихий плач, груди дитини почали підніматися й опадати швидше.

— Я почекаю, — повідомив голос.

Дівчинка швидко перевернулася на спину. Ще один довгий подих-схлип — і вона затихла. За мить екран знову став чорний.

Я обернувся до Фішера.

— Ще раз.

Він перемотав касету назад. Жодного разу камера не давала чітко роздивитися вуста дитини у ті моменти, коли лунав голос. У кімнаті було надто темно, і загалом її обличчя затуляла ґратчаста огорожа ліжка. Проте навряд чи голос додали пізніше — він надто вже органічно поєднувався з іншими звуками в кадрі. Й неможливо було зігнорувати те, як дитина рухалася. У тих рухах була якась дратівлива, дуже доросла різкість. Хіба діти так можуть?

Я не знав. Натиснув паузу, зупинивши касету на зображенні Бетані в її ліжечку.

— Як це стосується Емі?

Він недовірливо глянув на мене.

— Ти жартуєш? Я навіть назву їхню дізнався від тебе. З твоєї книжки.

— Чию їхню?

— Ти тільки-но одну з них чув. Говорила вустами моєї дитини.

Тепер я глянув на нього з недовірою.

— Ти думаєш у усередині твоєї дитини хтось інший?

— Не тільки в ній. Невже не розумієш? — він посунувся ближче до мене. Очі світилися. — Це непрохані гості, Джеку. Оті люди всередині.

Поліцейські добре знайомі з одним дуже конкретним відчуттям: усвідомленням того, що людина, з якою ти говориш, тобі брехала. У чомусь серйозному чи в дрібницях — немає значення. Просто ти раптом розумієш, що картина світу, яку ця особа намалювала, щиро дивлячись тобі в очі, несправжня.

Я не думав, що Ґері бреше, але загалом відчуття було те саме. Хочеться, щоб невроз був героїчним, щоб він надав містичних, шаманських рис заплутаному внутрішньому космосу, з якого декому немає втечі. Але він не такий. Немає там красивих рис. Тільки сум і розпач.

Фішер розгадав мій погляд.

— Ні, Джеку. Ти ж сам усе бачив. От щойно, на екрані!

— Я бачив сплячу дитину. Чув якісь репліки.

— Деякі з них вона просто не здатна вимовити.

— Якась частина розуму твоєї дитини просто випереджає інші, Ґері. Ото й усе. Розвивається вона, вочевидь, уві сні. Уві сні багато хто говорить. Емі теж якийсь час так робила в дитинстві. Й зовсім нещодавно теж.

Ґері дивно, якось надто самовпевнено посміхнувся.

— О, справді.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Хто такий Моцарт, Джеку?

— Перепрошую?

— Він почав писати музику в чотири роки, але ніхто не лякається цього факту, всі такі: ой, як круто, вундеркінд. Але як, як він міг це робити, якщо тільки не прийшов у світ з певним багажем?

— Ти говориш про реінкарнацію, Ґері?

— Ні. Це не людина, яка повертається з небуття в нове тіло. Це один розум, усередині якого живуть двоє людей.

— Ти вважаєш, що у Бетані є додаткова особистість.

— Я в цьому впевнений. Я навіть знаю, хто та особистість.

— Господи Боже, та ти сам мені сказав, що не віриш у ту маячню про Донну. Я й подумав, що ти був п’яний.

— Ти просто не придивлявся до мене у той вечір. Я й половини того пива не випив. Я взагалі не п’ю. Я хитрий.

— Ага-ага. Молодець. Але який стосунок воно все має до моєї дружини?

— Джо Кренфілд теж мав непроханого гостя в голові, Джеку. Власне, він був тим непроханцем, старшою особистістю в тілі людини, яку я знав. Саме тому він був такий успішний фінансовий геній — як Моцарт у музиці. Саме його історія допомогла мені збагнути, що відбувається. Саме тому він отак підчистив свої статки — і нічого не пояснив дружині, в якій непроханого гостя не живе. Це система. Ці люди так діють, так живуть.

— Які люди, Ґері? Твоя дворічна донька і покійний бізнесмен з Іллінойсу? Вони у змові між собою? Ти це намагаєшся сказати?

— Та ні, Джеку, ні! Їх багато, вони є в усьому світі. Ціла група людей, яка так усе організувала, що тепер може повертатися з небуття — раз у раз. Вони навчилися це робити сотні, тисячі, може, десятки тисяч років тому! Ти ж сам це сказав, пам’ятаєш? Про Донну, у школі. Що вона прийшла у цей світ, чимало знаючи про нього.

— Ґері, то була просто фігура мовлення. Господи Ісусе, мені було вісімнадцять років. Я просто хотів здатися розумним, та й годі.

— Але ти мав рацію. У тому-то й справа — деякі люди дійсно знають світ краще, ніж мали би, принаймні, світ знає ота друга душа, що живе у них усередині. Колись група людей знайшла спосіб повертатися, підселятися у голову іншого.

Ще раз проїжджати маршрут зайцем. Вони придумали, як собі нагадувати про колишні свої особистості. Вони почали планувати