Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Здригнувшись, вона глянула убік.

Два будинки, майже ідентичні, звичайні собі псевдо-ранчо, розділені невисоким парканом. Мовчазні й непорушні у місячному світлі. Та хіба не перескочив хтось тільки-но через той паркан? Розум Рейчел не був у тому впевнений, але серце калатало достатньо сильно, щоб повірити. І злякатися.

Вона завагалася. Швидко обернулася. Між парканом і стіною наступного будинку було п’ять, шість метрів. Чи здатна маленька дівчинка так швидко здолати таку відстань? Напевно, то був кіт з нічним обходом своїх мисливських угідь. Скочив на паркан, впав їй в око, а далі розчинився в темряві, як це здавна заведено у котячих.

Але… якщо то справді була мала, то тепер вона випереджала Рейчел. Вона може чекати попереду, за кілька будинків, схована за парканом.

Ні. То був просто кіт.

А коли не кіт — то що робити? Пробігти бозна-скільки кварталів у зворотному напрямку, щоб попросити чорношкірого охоронця біля бару допомогти? Чи подзвонити копам? Так-так, мем, і скільки ж ви сьогодні випили? Скільки? Ого!

І врешті-решт, то ж лише дитина. Просто на її боці була несподіванка, а тепер Рейчел уже не дозволить ненормальній малечі себе побити.

Однак останній квартал вона проминула бігом, пильнуючи паркани. В її районі будинки були такі собі, і власний її двір був крихітний. І — слава Богу — очевидно порожній.

Вона підбігла до дверей, відчинила їх ключем, який уже тримала в руці. Міцно замкнула двері по собі.

І зареготала. Господи Ісусе, ну й нічка.

Одразу ж налила собі великий келих вина і випила половинку одним ковтком. Ех, не дорахувала вона пройдені квартали — та нічого, соковитих деталей для Лорі у неї й без того повно. Може, та навіть вибачиться для різноманітності. Рейчел пішла до вітальні, трохи постояла, не знаючи, що б таке зробити. Шок і виплеск адреналіну миналися. Що ж тепер? Посидіти в тиші? Ввімкнути телевізор? Лорі точно займається чимось геть іншим.

Рейчел ковтнула ще вина. Новий алкоголь активізував той, що вже був у її організмі. Вона відчула себе п’яною. П’яною й злою. І нажаханою. Що за фігня трапилася з цим світом, що тепер маленькі дівчатка ночами нападають на безневинних дорослих жінок?

І що сталося з самою Рейчел, що тепер вона може назвати себе таким словосполученням? Їй не слід вештатися самій уночі. Не слід стояти на самоті в самотньому домі. Це не життя.

Вона відсалютувала собі келихом, подумавши, що може допити цей і налити собі ще — хто їй що скаже? — коли дещо почула.

Тихо задзвеніло скло.

Вона розвернулася так швидко, що недороге «Мерло» виплеснулося з келиха на килим.

Дзвеніло нагорі.

Обережно поставивши келиха на стіл, Рейчел швидко вийшла у хол. Серце шалено калатало. Вона зупинилася біля підніжжя сходів, постояла так, тримаючи руку на бильцях. Знову подумала, що варто викликати поліцію — але вони їхатимуть надто довго. Подумала, що можна втекти на вулицю — але чий це дім, га?

Рейчел повільно піднялася нагору, ступаючи так, щоб не рипіли сходинки. Їй вдалося це зробити безшумно. Вона почекала хвильку. Нічого. Рейчел піднялася ще на дві сходинки і, перетнувши коридор, штовхнула двері власної спальні.

Й одразу побачила, що нижню половину вікна розбито: у склі нерівна діра. Уламки лежали під вікном на підлозі. Вона уважно оглянула кімнату. Рейчел чудово знала, що в її шафу не влізе навіть ще одна блузка, не те що людська істота. Ліжко щільно прилягало до підлоги, тож і під нього сховатися не було можливим.

Потім вона дещо помітила. Біля шафи лежав на підлозі камінець.

Хтось жбурнув його знизу у вікно. Скло розбилося, камінь опинився всередині. То хто ж міг це зробити? Кандидатів було небагацько.

Рейчел підійшла до вікна. Притулилася до стіни, так, аби її не помітили знизу, і повільно визирнула у двір, готова сховатися щомиті.

Унизу нікого не було, але вона все одно вирішила, що справа зайшла задалеко. Час викликати копів. Вона вилетіла зі спальні і збігла вниз сходами.

Дівчинка стояла на тому кінці коридору — силует, обрамований світлом з кухні.

Рейчел одразу зрозуміла, що саме сталося.

Дівчинка змусила її піднятися нагору на звук, а сама тихенько розбила скло у задніх дверях, просунула руку й відчинила двері зсередини. Та хіба дитина здатна таке спланувати? Що це взагалі за дитина така?

— Вимітайся, — наказала Рейчел.

Її голос був хрипкий і надто тихий.

Дівчинка тримала в руці якийсь предмет. Рейчел його впізнала: професійний ніж шеф-кухаря, нагадування про часи, коли вона намагалася опанувати французьку кухню. Вона тоді придбала купу книжок і кухонний камбайн, спалила вщент качку і на тому покинула цю справу. Ніж загалом і у вжитку ніколи не був. Він анітрохи не затупився, а за розмірами відверто не пасував невеличкій постаті, яка його тримала. Дитина такого віку з отаким ножем у руці має видаватися кумедною. Але ця дитина, на жаль, кумедною не видавалася.

Рейчел розвернулася і побігла до центральних дверей. Схопилася за ручку, посмикала. Двері не піддавалися.

Вона ж сама їх замкнула, коли зайшла.

Дівчинка вже була у вітальні.

— Ти мені допоможеш, — повідомила вона.

— Так, дорогенька, — тремким