Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Чи знатиме ця істота, що він подзвонив у поліцію? Звідки, як? Він був певен, що з тією заявою вона просто блефувала, а от наступна погроза була вже цілком правдива. Голос доньки запевнив його в цьому як ніщо інше. Скільки слів вона встигла сказати — двадцять, тридцять? Достатньо. Рейчел була незалежною, сильною духом — більше схожою на батька, ніж будь-яка з її сестер. В особистому житті їй не щастило, але похитнути її впевненість у собі було нелегко. Однак тепер по телефону вона говорила мов чотирирічна — і дуже, дуже налякана. Людина, яка була поруч з нею, її переконала — і для Тодда це було аргументом. Якщо він подзвонить у поліцію — і якщо вони повірять, що дитина тримає заручницею дорослу жінку, — то все одно вони не стануть вдиратися в її дім. Спершу постукають…

Тодд не міг так ризикувати. Рейчел загине, а її убивця опиниться з того боку паркана, не встигнуть вони навіть зайти.

Якщо він сам підійде до дверей? Це ж не дзвінок комусь чужому, ні? Проте він гадки не мав, чи дівчинка сама у будинку, чи їй хтось допомагає.

Він сидів у машині, мотор працював, а Тодд почувався страшенно нерішуче. Це ж обов’язок батьків, правда? Батьки мають захищати своїх дітей. Приходити їм на порятунок без страху й сумнівів у разі небезпеки.

Але справа стосувалася й інших речей, дивних речей, що перебували десь на периферії його світу половину Тоддового життя, і людей, яким він час до часу робив дрібні послуги, а вони натомість допомагали просувати його кар’єру.

Він не був упевнений у своїй спроможності контролювати цю ситуацію. Він узагалі ні в чому не був упевнений, коли йшлося про Розу.

— Ви мусите мене послухати, — благав він за дванадцять годин. — Мені потрібно з вами зустрітися. Сьогодні ж.

— Кажіть по телефону, — відрубала вона. — Я дуже зайнята.

Тодд поклав голову на руки. Долоні були слизькі від поту, його нудило. Було кілька хвилин по третій дня — і весь цей час він намагався додзвонитися до тієї жінки. Він додзвонився-таки. Тепер не можна було змарнувати шанс.

Він підняв голову. Глянув на затоку й гори за нею, спробував оточити себе обладунком упевненості, яку завжди відчував за цим столом.

— Це неможливо, — сказав він дуже професійним, виваженим голосом. Голосом боса. Людини, яка контролює ситуацію.

— Чому це?

— Боюся, що телефон прослуховується.

Відповіли не одразу.

— З якого б це дива?

— Чую якісь дивні звуки.

— Містере Крейн, ви в нормі? Не пиячите? Не випили забагато за обідом, знаходячи шлях до серця клієнта — або чергової юної леді? Чи ви повернулися до кінських доз кокаїну після того, як ми стільки зусиль доклали до вашого одужання?

— Ні,— він зрозумів, що довго не витримає.— Я просто мушу поговорити з вами особисто.

— Цього не буде, містере…

— Господи! Та це ж я, Тодд. Ви знаєте, що я не підведу вас, не викажу. Я просто мушу вас побачити. Я…

Він затнувся — саме вчасно.

— Ви… що?

Тодд вагався. Він знав, чого не повинен говорити. Але розумів також, що коли не дасть Розі якоїсь зачіпки, вона не зробить того, про що він просить.

— Вчора до вашого офісу заходила… одна особа, — обережно вимовив він.

— Що за особа?

— Маленька дівчинка. З якою щось помітно не так.

На тому кінці повисла пауза.

— Я передзвоню вам за півгодини, — промовила Роза.

Телефон замовк. У Тодда трусилися руки.

Чекаючи, він дивився на радіоприймач і намагався не вбачати у ньому символ усіх тих речей, котрі він мав би зробити, поки ще була нагода. Але варто лише розумові зачепитися за якийсь знак, і він каратиме й мучитиме людину знову й знову. Коли Тодд доїхав до офісу, то пробував дзвонити Рейчел на робочий телефон, але там сказали, що Рейчел немає, що вона захворіла. Пізніше подзвонила Лівві — поскаржилася, що хотіла домовитися про зустріч з Рейчел за обідом, але її мобільний мовчить. Тодд відповів, що нещодавно отримав від неї листа електронкою, мовляв, загубила телефон у клубі, новий у процесі, вибачте за незручності. Він одразу знав, що скаже саме це.

Він усе правильно робив. Поводився добре. І швидко божеволів.

Роза передзвонила за двадцять хвилин.

— Ми можемо зустрітися, — сказала вона без зайвих преамбул. — О сьомій. Ближче до цього часу погодимо деталі.

— Мені треба… — почав Тодд і замовк. Він знав, що не може призначити місце їхньої зустрічі. Не може навіть спитати, яке місце обрала вона. Ще зарано.

— Що вам треба, Тодде?

— Вас побачити. Так.

— Побачите. Сподіваюся, воно буде варте мого часу.

І вона поклала слухавку.

Тодд натягнув пальто і майже побіг геть з офісу. Б’янка намагалася привернути його увагу, коли він проминав її кабінет, та він не зупинився. Будь-що могло почекати.

На Пост-еллі він вийшов, уже тримаючи телефон у руці, але до будинку своєї доньки подзвонив тільки тоді, коли пройшов майже половинку вулиці, відгороджений від світу зібганими плечима.