Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Вмовляючи особу на тому кінці прийняти той факт, що йому не вдалося заманити Розу у призначене місце, він не помітив, як з-під дашка кав’ярні на розі вийшов міцний рудочубий чоловік. Чоловік, який уважно прослухав усе, що Тодд говорив у телефон, і передав сказане далі.

У готелі, до якого пішки від того місця було десять хвилин, на краю ліжка сидів ще один чоловік. Ліжко було вбоге, кімната — теж убога. Готель загалом був такий собі, але Шепарду було байдуже. Він достатньо часто зупинявся у хороших готелях. Якщо вам не потрібно нагально пройти курс спа і не кортить викласти тридцять баксів за сніданок, відмінність не дуже помітна, надто коли вимикаєш світло. Ти просто людина в чужому місті, серед чужих людей, людина, що сподівається сьогодні поспати.

Задзвонив телефон. Шепард глянув на номер на екрані й не став відповідати. То була Елісон О’Доннелл. Знову. За сьогодні вона вже прислала кілька повідомлень, і її чоловік теж. Вони перебували у збудженому стані. Зв’язалися з якимось полісменом у Сієтлі, котрому вистачило клепки зрозуміти, що буцімто агент ФБР залишив Елісон картку з конкретним номером і звелів дзвонити собі тільки на мобільний через те, що хотів приймати дзвінки тільки від неї. Хоч би хтось пригостив того детектива сигарою: у місцеве бюро зі справ зниклих безвісти набирають не таких тупих, як у відділок шерифа Кеннон-Біч. Але Шепард не мав причин розмовляти з місіс О’Доннелл. Ситуація добігала розв’язки. Не тільки ця конкретна, а взагалі вся. Він просто відчував, як розв’язка стає ближчою щогодини.

За спиною Шепарда лежала на ліжку його валізка. Вона прослужила йому чотири роки. Раніше він мав таку саму, а до тієї — ще одну таку саму. Скільки їх він змінив за час свого життя? Він втратив лік.

Валізка була набита грішми. Саме через них він прийняв умови угоди і продовжував передавати матеріальну допомогу комусь, хто відійшов на той світ. Перше, про що згадала дівчинка на пляжі,— це було місцезнаходження грошей. Використавши символ 9x9, щоб запустити процес, Шепард поїхав до старої китаянки в Портленді, яка їх зберігала. Він порушив первісні умови угоди, бо не міг чекати довше. Він потребував цих грошей тепер. Це була його ставка, його перший дарунок на день народження, його перепустка в нове життя. Так робити було суворо заборонено, але він не був одним з них і не буде, навіть прийнявши умови іншої угоди, укладеної, коли йому було двадцять.

Працюй на нас, такі були ті умови. Роби за нас брудну роботу, і тоді ми влаштуємо так, що тобі теж про все нагадають, коли й ти повернешся. Шепард не просто був присутній у момент смерті: як і всі, хто носив титул Вівчаря, він забезпечував відродження. Він входив у життя людини, коли тій виповнювалося вісімнадцять, і показував нагадування, котре вона зареєструвала у Тресті. То могла була якась фраза, музичний трек, інколи — певний смак чи аромат: пробуджувачі пам’яті, обрані з великою обережністю, щоб людина не натрапила на них випадково до того, як буде готова. До того, як з’явиться Вівчар, який проведе їх через відкриття: це вже вперше ноги їхні ступають по цій землі.

Шепард, утім, знав, що коли порахувати точно, то смертей на своєму віку він побачив більше, ніж повернень. Така в нього була спеціалізація: люди, які щось дізнавалися, бодай дрібниці. Люди, які про щось здогадувалися. А інколи — навіть один з них. Той, хто перетворився на загрозу системі або пройшов процес із помилками. Кому не можна допомагати повернутися.

Вбивства і номери мотелів врешті-решт усі зійшлися в одне суцільне вбивство й одну кімнату. Шепард буквально відчував, як спадок його життя згущується навколо. З машиною Андерсона — якщо вона дійсно працювала — він міг би навіть побачити їх усіх. Люди, яких він відіслав зі світу цього, згущувалися навкруги. Ніби невидимі коти, тільки більші й холодніші за котів, ліниво труться об його ноги й шию. Чекають. Чи далеко вони? Недостатньо далеко.

Потрібно було довести цю ситуацію до розв’язки. Потім розповісти про свій стан Розі й почати якось це все виправляти. Більше, ніж колись, Шепард потребував певності. Час наближався, і дедалі частіше він замислювався про те, що, можливо, не існує жодної угоди. Що таких, як він, просто дурять. Ця підозра вперше прийшла до нього уві сні — або ж наяву, в одну з тих ночей, коли він, безсонний, озирнувся на справи рук своїх. А може, то нашепотіла йому одна з тіней, які тулилися до нього, — не застерігаючи, а знущаючись. Так чи так, однієї ночі він раптом усвідомив, що ніколи не зустрічав такого, як він сам, який повернувся б. Навіть не чув про інших — чув тільки про багатьох таких, що загинули після довгих років служби. Як-от той чоловік, який завербував Шепарда — знайшов неповнолітнього злочинця в маленькому містечку у Вісконсині та зробив йому достатньо заманливу пропозицію, щоб той хлопець покинув усе, навіть кохану дівчину. Той чоловік помер двадцять п’ять років тому. Відтоді ніде Шепард не зустрічав його слідів, хоча між ними було погоджено, що він нагадає про себе, коли повернеться.

Проте на тому боці щось таки існувало.

Тож є й угода. Інакше і бути не може. Ці підозри — просто природні сумніви людини, чия подорож добігає кінця.

З місця, де він сидів, Шепард відчував запах з ванної кімнати. Його шлунок нині постійно бунтував проти нього, але все-таки він намагався їсти. Їжа — звичка, котрої нелегко позбутися. Ніби поранений пес, якого відганяли й били роками, його організм продовжував приповзати до хазяїна, сподіваючись, що цього разу той його приголубить. Він добре пам’ятав останні дні своєї матері. Йому тоді було тринадцять. У ті кілька місяців свого повільного вмирання вона записувала в зошит спогади про своє життя, ніби збираючи опале листя та притискаючи його до грудей, щоб вітер не розвіяв, не поніс усе геть. Сиділа у кріслі на веранді, оточена смородом раку, і нічого не робила — просто чекала з дедалі