Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— То як же ти його не впізнав, коли фотографував їх разом з Емі?

Фішер глянув на фото, потім знову на Бена. Здавалося, він був вражений.

— Я був за квартал від них. Я не бачив його обличчя.

Бен не звернув на нашу розмову уваги.

— Котре правильне? — спитав я. — Котре прізвище?

— Цимерман, — відповів Бен, не піднімаючи голови.

— То чому ви тоді назвалися Літтоном? — спитав Фішер.

Пальці Бена клацали по клавішах.

— Така традиція, — пояснила Боббі.— Літтон помер досить-таки давно. Так само, як і Бернел. Фірма дуже стара.

Фішер глянув на неї.

— А ви хто ще в біса така?

Бен звів на мене очі.

— Містером Фішером ми ніколи не переймалися, незважаючи на… його становище. А от з тобою, Джеку, можливі проблеми. Треба вжити заходів.

— Це погроза? Якщо так, пильнуйте за собою.

— Я в курсі твоїх звитяг.

Фішер подивився на мене.

— Про що він?

— Джек — швидка на розправу людина, — пояснила Боббі.— Ви не в курсі?

У мене запашіло обличчя. Я не розумів, звідки цим людям відомі про моє життя такі речі, яких вони не мають права знати. Невже це Емі їм розповіла?

Фішер не зводив з мене очей.

— Про що вона говорить? — наполягав він.

— Стався один інцидент, — сказав я і раптом пригадав, що Емі була у Цимерманів того ранку, коли я дзвонив із Сієтла, і що Боббі дала їй слухавку. — Одного вечора я виявив дещо підозріле. В одному будинку зламали двері чорного ходу. Я зайшов усередину перевірити.

— І що?

— Постраждали люди.

Раптом задзвонив телефон — те саме дзеленчання, яке ми чули внизу. Звук ішов з ноутбука Цимермана. Бен потягнувся, натиснув клавішу.

— Вже їдемо вас забирати, — почувся жіночий голос із динаміків ноутбука. Він був схожий на той голос, який не дав мені поговорити з Тоддом Крейном кілька днів тому.

Бен підвівся і заходився збирати папери зі столу. Боббі підійшла, почала йому допомагати. Здається, вони поспішали.

— Що відбувається? — запитав я.

— Шепард уже тут? — спитав Бен, піднімаючи голову і дивлячись у моєму напрямку. Він коротко всміхнувся, а я зрозумів, що дивиться він не на мене.

— Скоро буде, — відповіли йому. Розвернувшись, я побачив у дверях двох чоловіків. Один був блондином, другий мав коротке руде волосся. Цього разу обидва були озброєні. Так, Георгі мав рацію. У тому провулку вони напали не на нього.

Втім, у цю мить значення мало інше. Між ними стояла ще одна людина — жінка. Моя дружина. У мене захололо серце, а тіло ніби перетворилося на повітря. Я не міг поворухнутись.

— Емі?

Вона й не глянула на мене. Ніби мій голос і не звучав. Цимермани пройшли повз мене.

— З чорного ходу, — сказала Емі. Рудий чоловік звів на мене пістолет.

— Віддайте, будь ласка, зброю, — промовив блондин. — Ага, оту.

Емі нарешті помітила мене.

— Вам краще послухатися, містере Вейлен.

— Емі… що…

Вона простягнула руку, забрала у мене пістолет і віддала його рудому. А потім розвернулася і пішла геть. Двоє чоловіків позадкували з кімнати і зачинили двері. Ми з Фішером, втупивши у двері погляди, почули клацання замка, коли його замкнули.

Коли телефон задзвонив, Тодд так гарячково вихопив його з кишені, що той вислизнув і покотився по тротуару. Тодд навкарачки кинувся за ним, не звертаючи уваги на переляк і сміх перехожих. Він ледве помічав їх. Уже три години Тодд вештався вулицями, не в змозі повернутися в офіс і мати справу з Б’янкою чи іншими. Додому теж не можна було йти. Але чимось себе зайняти він мусив, от і валандався вулицями, намагаючись розчинитися у тісняві нормальних людей — і не відчувати, що людей на вулицях більше, ніж бачить око, і що пізніша година, то нестерпнішим стає це відчуття.

— Так? — гукнув він у телефон.

Телефонувала Роза. Вона дала йому адресу — саме те місце, на яке і був розрахунок. Тодд добре його знав. Колись він проводив у тій будівлі багато часу, наглядаючи за зйомками з крісла, на якому було написано його ім’я, і обираючи, котру з учасниць запросити на приватну вечерю в дорогому ресторані. Відтоді він не раз і не двічі піднімав питання щодо продажу будівлі — але йому не дозволили. Незважаючи навіть на те, що ніхто будівлею не користувався, і крізь дах почали проростати дерева, її чомусь треба було залишити. Нині, здається, він здогадувався чому.

Поговоривши з Розою, він набрав свою доньку. Поки йшов сигнал, він так стискав телефон у руці, що мало не роздушив його. Нарешті на тому кінці відповіли.

— Тодд, — констатував голос дівчинки.

— Зустріч буде. Найближчим часом.

— Чудово!

— Приїхати треба у…

— Беллтаун?

— Звідки ти знала, що вона обере те місце, яке тобі потрібно?