Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Його й не знайдуть, — сказав Крейн. — Він мертвий. Ви мусите її попередити. Попередити Розу.

Я завмер і уважно глянув на нього.

— Розу? Звідки ти знаєш Розу? Хто вона?

Його погляд був розфокусований.

— О, ти знайомий з Розою, — з гіркою ніжністю промовив він. — Усі знайомі…

Його обличчя спотворила гримаса, і фраза закінчилася схлипом.

— Куди пішов Маркус?

Обличчя Крейна знову розслабилося. Він смикнув головою ліворуч.

— До одної з тих кімнат?

Він похитав головою. Я освітив променем ліхтарика коридор аж до самого кінця.

— До підвалу, — здогадався Фішер.

Я замислився. Емі й Цимермани, мабуть, уже далеко. Немає жодного сенсу бігти за ними.

— Ґері, вийди й поклич допомогу. Виклич швидку.

— А ти?

— Я знайду того, хто це зробив.

— Я з тобою.

— Ні. Цьому чоловікові потрібна допомога. Лікарська. Негайно.

Фішер відштовхнув мене і рушив коридором.

— Мене це не обходить. Я хочу знати, що там.

— Заради Бога, Ґері.

Я почав обходити Тодда, прямуючи до дверей на вулицю, але той простягнув руку і схопив мене.

— Не пускай його туди самого, — промовив Крейн. — Він загине.

— Тодде, тобі потрібен лікар.

— Іди за ним, — наполягав той. — Я прошу тебе, — на мить його погляд знову став ясним. — Він загине, якщо ти не підеш.

Я завагався.

— Затисни рану руками, — звелів я. — За мить повернуся.

Я побіг до сходів у підвал. Фішер уже спускався.

— Покидьок, — сказав я йому і посвітив ліхтарем, щоб він бачив, куди йде. Він тільки пришвидшив кроки. Сходи були довгі, з поворотом. Під землею тут був цілий поверх, що мене трохи здивувало. В історичній частині міста такі речі траплялися, але тут?

Ми дійшли до кінця й опинилися у великій кімнаті. Ліворуч від сходів були двері, за ними — технічні приміщення, якісь труби, сирість. Праворуч були інші двері — відчинені. Ці були завтовшки сантиметрів сім, броньовані, як на верхньому поверсі. Я посвітив ліхтариком. За дверима лежав коридор, що вів у цілковиту темряву.

Фішер рушив туди, я за ним. Стіни в коридорі були голі, цегляні, цемент у щілинах подекуди розкришився. Проходячи повз щиток з вимикачами, і поклацав ними, але нічого не сталося.

— Ґері, зажди.

Фішер ніби й не чув. Наздогнав я його на перехресті. В усіх трьох напрямках ліхтарик висвітив метри по чотири, а далі лежала чорнота. Пахло камінням, пилюкою.

— Дивно. Ми зараз маємо бути від вулицею.

І тут з глибин одного коридору почувся стогін, дедалі гучніший, вищий.

Ми водночас розвернулися туди. Стогін повторився, наростаючи. Тепер ніби хтось сміявся чи, може, задихався. Потім запала тиша. Звук ішов з лівого коридору.

— Туди, — скомандував я.

Він змусив Медисон підійти до крісла. Те, що сиділо в тому кріслі, було запаковане у пластиковий пакет. Коли Маркус розкрив його руками дівчинки, піднявся сморід — страшний, огидний сморід. У темряві здавалося, що він заповнив цілий усесвіт. На очі Медисон набігли сльози, шлунок скрутило, як при морській хворобі, але Маркус не відсторонився, а смикнув натомість краї пакету, розкриваючи ширше. Запхав руки Медисон усередині, змушуючи торкнутися того, що він вважав рідною домівкою. Запах натякав, що там буде щось тепле, але та штука була холодна. Якась волокниста, масна маса з твердими елементами — кістками. Маркус змусив дівчинку нахилитися, мало не торкнутися обличчям, розтулити рота, ніби хотів скуштувати оте…

Нізащо.

Вона сахнулася, дико розмахуючи руками, і помчала, спотикаючись, до коридору, почала терти долоні об своє нещасне пальто, брудне, закривавлене і тепер ще замащене цією бридкою, страхітливою субстанцією. Вона пробігла попередню кімнату, натикаючись на ящики й меблі, помчала якимось коридором, далі забігла в ще одне приміщення — не знаючи навіть, куди прямує, бо все тут було однакове.

Напрямок не мав значення. Неможливе втекти від того, що у тебе всередині.

Ґері біг лівим коридором. Я почав відчувати інший, відмінний від пилу запах — щось глибше, густіше.

Ми дісталися ще одних дверей і вступили у квадратне, метрів двадцять у периметрі приміщення, заповнене перекинутими меблями, ящиками, якимось мотлохом. Біля однієї зі стіни височіла ціла книжкова шафа. Полиці заставлені старовинними книжками, у більшості своїй не товстішими за зошит. Стіни кімнати були бетонні, повітря — дуже сухе, але смерділо тут дужче, і запах не був схожий на сирість чи плісняву.

Коли ми зайшли в кімнату, я на щось наступив. Воно хруснуло, і моя нога зісковзнула на підлогу.

Я посвітив і побачив довгастий предмет з сірого пластику, завдовжки десь півтора метра і завширшки півметра, з нерівним краєм.

— Що воно? — тихо спитав Фішер.

Я добре знав відповідь, бачив чимало такого раніше. Це був мішок для трупів. Змійка була заклеєна великою кількістю скочу, який трохи відставав на краях, ніби мішок пробув тут дуже давно. Я нахилився до мішка.

— Не відкривай, — попросив