Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Я хочу поговорити зі своєю дочкою.

— З нею все гаразд. Як же я дістануся без неї до місця? Ти ж пам’ятаєш, як вона виглядає, так?

— Звісно ж, я…

— Не забувай про це.

Тодд закричав з розпачу просто посеред вулиці. Звернув з тротуару у провулок, щоб сховатися подалі від нормальних людей. Тепер він знав, що поліція не допоможе, бо справа стосується тієї будівлі, тих людей, тих дивних речей, які він не знайшов часу з’ясувати. Він побіг.

Опинившись на місці, він був нажаханий присутністю поліцейських машин. В одну з них — за якісь десять метрів від входу в будівлю — поліцейські заштовхували високого чорного хлопця в наручниках, а він волав та опирався.

Після пробіжки у Тодда боліла голова, легені пекло вогнем. Він глянув на годинник — добіг за п’ятнадцять хвилин. Чи встигне поліція забратися звідси протягом наступних двадцяти? Якщо ні… Тодд зненацька став цілком певний того, що в такому разі у нього буде серцевий напад.

Він зупинився і наказав собі дихати повільніше, спокійніше. Перетнув вулицю, став під дашком галереї, яку зачинили на ніч. Чорний хлопець чинив опір закону, а Тодд стояв і молив Бога — хай який бог опікувався справами рекламників середніх літ, — щоб у тієї паскуди в самої стався серцевий напад. От просто зараз.

Бог не слухав, або ж Він діяв через копів із сусідньої машини, які вийшли і допомогли колегам запхати порушника за заднє сидіння. Потім деякий час поліцейські стояли й перемовлялися, показуючи туди й сюди. Тодд дивився на них і не бачив нічого, крім цих людей, з жахом усвідомлюючи, що вони будуть отак з’ясовувати годину, не менше, і це коштуватиме життя його доньці.

Але потім — о диво! — копи посідали в машини і поїхали геть. Усе скінчилося. І лишалося ще п’ять хвилин.

Задзвонив телефон. Тодд гадки не мав, як бути, коли побачив, хто то телефонує, але знав, що вона не відчепиться так просто.

— Привіт, — сказав він у слухавку. — Кохана, слухай, я дуже зайнятий.

— Господи, — засичала Лівві, атакуючи з перших секунд розмови, як уміла лише вона. — Ти маєш бути тут!

Тодд гадки не мав, про що вона говорить. Потім згадав: нові клієнти, японці. Запрошені до них додому на вечерю… за годину.

— Господи Ісусе, я…

— Ні, Тодде. Хай як ти закінчиш цю фразу, ти себе в моїх очах не виправдаєш. Тому просто мовчи. І їдь додому.

— Так, так, приїду. Я… послухай…

На мить йому згадалася Лівві двадцятип’ятирічної давнини, коли життя було світлішим і значно простішим. Він так хотів би, щоб нічого з того, що трапилося відтоді, ніколи не відбувалося. Він так хотів би все почати з чистої сторінки, зробити так, щоб Лівві не була постійно сердита, повернути ту веселу, різку студентку, яку він ніяк не міг викинути з голови; яка зробила, бодай ненадовго, так, що інших жінок він і не помічав. Більш за все йому хотілося розповісти їй про те, що відбувається, попросити допомоги, порятунку. Врешті-решт, саме цього чоловіки насправді чекають від жінок — і не можуть сказати.

Потім він побачив машину — блідо-зелений «фольксваген-жук», свій подарунок доньці на двадцятип’ятиріччя. Той швидко наближався.

— Я маю йти, — швидко сказав він.

Не чекаючи на відповідь дружини, він згорнув телефон і побіг через дорогу.

Машина проїхала трохи за будинок і зупинилася. Тодд побіг туди, серце його важко гупало. Рейчел з порожніми очима сиділа у водійському кріслі й дивилася перед собою. З пасажирського боку опустилося скло. Там сиділа дівчинка.

— Глянь на мою руку, — сказала вона.

Тодд і так уже помітив, що рука дівчинки була притиснута до живота його доньки і що якийсь довгастий предмет заховано у неї в рукаві. А ще — що під носом у Рейчел запеклася кров, а на скроні чорніє синець.

— Донечко, як ти?

— Нормально, — озвалася Рейчел. Її голос був тихий, шелесткий.

— Відчини двері,— наказала дівчинка. — Зайди, але по собі їх не зачиняй.

— Ні. Ти…

— Тату, роби, що вона каже, — попросила Рейчел. — Будь ласка.

Тодд розвернувся і на негнучких ногах рушив до будівлі. Знайшов відповідний ключ — він не користувався ним років шість чи сім. Відчинив двері, зайшов, залишивши їх прочиненими. Обернувся подивитися, що відбувається в машині, знаючи, що навряд чи встигне добігти туди.

Дівчинка говорила до Рейчел. Його донька повільно кивнула. В її рисах він бачив обличчя крихітного створіння, яке тримав на руках колись, привид дитини, яка вже зникла. Чи лишалася така сама дитина всередині Тодда Крейна — мертва істота, не здатна ні осягнути, ні повалити стіни в’язниці, яку він звів навколо себе?

Дівчинка вийшла з машини і рушила до будівлі. Над її плечем Тодд побачив, як у машині його донька безсило опустила голову на кермо. У нього все перевернулося всередині.

Але потім Рейчел знову підняла голову. Її погляд зустрівся з його очима.

Дівчинка пройшла просто повз нього, зачинивши по собі двері.

Від несподіваної темряви у Тодда заболіли очі. Він мимоволі сахнувся, ніби то не дитина була поруч із ним, а хтось більший, старший і дуже небезпечний. Утім, так воно й було. Він уже знав, хто то насправді. Абсурд, але