Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

інших варіантів не існувало. Так, варто було дослухатися до внутрішнього голосу, який впізнав останню репліку дитини, коли Б’янка виводила дівчинку з його кабінету вчора. Цей вираз він неодноразово чув від одного чоловіка, з яким інколи мав справу в минулому і до якого відчував інстинктивну відразу.

Щось клацнуло. Промінь світла висвітив обличчя дівчинки, яка стояла між Тоддом і дверима.

Вона схилила голову набік.

— Перевірмо, чи добре ми один одного розуміємо, Тодде, — сказала вона. З рукава свого гарного, дорогого пальта вона одним плавним жестом вийняла довгий ніж. — Чуєш мене?

Крейну стало зле.

— Так, Маркусе, я тебе дуже добре чую.

Дівчинка усміхнулася.

— Радий, що до тебе нарешті дійшло.

Розділ 39

На п'ять секунд пізніше — надто пізно! — я зірвався з місця і всім тілом кинувся на двері, кличучи Емі.

— Зможеш відчинити? Зламати замок? — Фішер рушив до книжкової полиці й почав скидати з неї книжки.

— Там підвісний замок з того боку.

Ґері проглянув ще одну книжку і кинув її на підлогу.

— Просто довідники з права.

— Це кабінет юриста.

— Літтон веде звідси справи. Чи Цимерман. Чи як його звати насправді.

Я безсило дав дверям копняка.

— Або вони достатньо розумні, щоб не тримати тут нічого важливого, або воно все добре сховане.

— Боже, Джеку. А чи не забагато честі?

Я не був уже впевнений ні в чому.

— Двоє озброєних охоронців плюс твоя дружина, — міркував Фішер. — Чи не надмірне прикриття для звичайного юриста?

Для юриста чи для колишнього професора-історика, і я не мав жодних здогадок щодо ролі Емі в цій історії. Єдиним моїм шансом було наздогнати її та спитати. І я рушив до тієї частини приміщення, що виходила у двір. Там двері були такі самі міцні. І теж замкнені.

— Навіщо міняти двері на такій висоті? Навіщо замикати їх? — не замовкав Ґері.— Що вони захищають?

— Чхати мені що, Ґері. Я хочу наздогнати Емі. Решта — твої проблеми.

Вікно у задній стіні було забите фанерою. Я піддів її пальцями знизу і потягнув до себе. Не піддавалася. Відступивши назад, я вдарив по фанері ногою. Після ще двох-трьох ударів вона почала тріскатися.

Фішер і далі переглядав книжки, витягаючи їх з полиці у без жодного ладу, гортаючи і відкидаючи. Він здавався дедалі розгубленішим.

Нарешті мені вдалося пробити у фанері щілину по всій довжині. Ще раз вдаривши, я сильно смикнув нижню половину — чи третину — обіруч. Відірвалося! З дірки хлинуло холодне свіже повітря і шурхіт машин унизу. Тоді я вхопився за верхню половину, посмикав її, і от вона теж піддалася, подарувавши квадратний метр вільного простору.

Я вистромив голову в отвір. Надворі вже зовсім стемніло. Ми були на висоті двох поверхів над парковкою. Кілька машин, залишених на ніч, загороджений ланцюгом в’їзд. У кабінці охоронця не горіло світло. Просто навпроти мене починалася пожежна драбина. Раніше вона мені не сподобалася, а тепер — дуже подобалася.

— Ми забираємося звідси, — оголосив я.

Фішер визирнув теж.

— Та ти здурів.

— Спустимося на поверх нижче.

— Ага або просто на парковку, і дуже швидко.

Я висунув голову ще раз і гукнув. На парковці та трохи далі на вулиці було кілька людей, але жоден навіть голови не підняв. Ми було надто далеко, а парковка — надто глибоко у дворах. Я не міг змагатися з гуркотом машин.

Я виліз на підвіконня. Потягнувся, схопився за хистке поруччя пожежної драбини. Струснув — вони сильно захиталися. Тримаючись за віконну раму лівою рукою, я опустив праву ногу на ґратчастий проліт. Обережно переніс на платформу усю свою вагу. Метал занепокійливо зарипів. Я повільно опустив на платформу ліву ногу.

— Довго воно не витримає,— попередив я. — Будь готовий рухатися швидко.

Я почав спускатися, перебираючи щаблі й поглядаючи на металеві скоби, якими драбина кріпилася до стіни. Всі проіржавіли, деяких просто не було. На наступному прольоті я сполохав великого птаха. Він здійнявся в повітря, й уся конструкція небезпечно захиталася. Вікно на цьому поверсі теж було затулене зсередини.

Поверхом нижче картина була така сама, але там драбина видавалася настільки ненадійною, що я вирішив лишатися там, де був. Шибку у вікні біля мене просто вибили, з рами стирчали нерівні уламки скла. Я вдарив ліктем у місце перетину планок на фанері, потім ще раз.

Планки тріснули. Я повидирав шматки фанери навколо, й утворилася чимала діра. Піднявся на два щаблі, вдарив по фанері ногою. Стало ясно, що вона волога і довго не витримає. Скрегіт металевих скоб натякнув, що драбина не протримається теж.

— Готуйся! — вигукнув я.

Фанера в тому місці, куди я бив, тріснула. Я спустився на щабель і почав пробивати її нижче. Вгорі пожежна драбина страшно завищала. На якусь мить я перестав відчувати власну вагу.

З вікна наді мною визирнув Фішер. Його обличчя було білим, і раптом я гостро усвідомив, скільки мені летіти до землі.

— Джеку…

— Дочекайся, поки я буду всередині,— гукнув я. — Ця штука нас обох не втримає.