Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Знову почувся шум, і я вирішив, що наздоганяю Ґері чи стрільця, хоча ані на голоси, ані на кроки той звук схожий не був.

Теплішало.

Тут до мене дійшло, що то за запах: дим. Щось горіло. Звук, який я почув, був тріском палаючого дерева. Я зупинився. Зовсім не хотілося потрапити в охоплений вогнем глухий кут. З другого боку, я не знав зворотного шляху і не хотів лишитися відрізаним від виходу пожежею. Хай куди я піду, що довше я блукатиму, то ймовірніше не виберуся. Тож я рушив уперед.

Скоро світло від телефону почало танути в клубах диму, і я вже нічого не бачив. Тому я поклав телефон у кишеню. Стягнув із себе куртку, скрикнувши, коли зачепив рану, і затулив нею рота. Тепер дихати було не так боляче, але очей куртка не рятувала, і я просувався вперед напівсліпим, боком, тулячись до стін. Я знав, що мушу йти вперед, хоча тіло рвалося назад.

Раптом стало зовсім гаряче й голосно, і я опинився в кімнаті, котру вже раніше бачив, ту, де лежали мішки з тілами. Цього разу й увійшов з іншого кінця, ближче до трупа у кріслі. Він так і сидів там. Пластиковий мішок лизало полум’я. Центр пожежі був посередині кімнати.

Я рушив уперед, тримаючись подалі від охоплених вогнем книжкових полиць, скидаючи в той бік меблі та ящики, щоб відігнати полум’я від себе.

Принаймні в один з мішків на підлозі я вступив, зламавши щось усередині. На іншому кінці кімнати у дверях я помітив силует.

Я покликав Ґері на ім’я, але він не почув мене, а як і почув, то все одно побіг далі.

Подумки Медисон тепер бігла вздовж смуги прибою, як часто робила з татом і мамою, коли вони гуляли у Кеннон-Біч наприкінці довгого дня, і батьки вели веселу розмову, сяяло сонце, а вона мчала по мокрому піску на самісінькому краєчку світу. Тоді вона добігала до точки, розверталася і мчала назустріч батькам, розкривши обійми, і татко присідав і ловив її, незважаючи на те, що вона була вже велика. Вони просто вдавали, що це не так.

Але водночас вона бігла вздовж інших вод, іншого разу. Мчала узбережжям бухти Еліот тут, у Сієтлі, десять років тому, в темряві ночі, тікала від тих, хто переслідував її/його, бажаючи їй/йому смерті. Вони знайшли тіла, сховані в підвалі будинку в районі Квін-Енн, й інші, сховані в підвалі у Беллтауні, й вирішили, що далі з цим миритися не можна. Вони прийшли по нього, трохи випередивши поліцію, і він встиг утекти з дому, але знав, що вони налаштовані серйозно і скоро його наздоженуть. Маркус завжди був певний, що ініціатива йшла від Рози, що то маленька протеже Джо Кренфілда розпростує крила. Тепер йому було відомо, що за вбивцю Дев’ятка обрала Шепарда, з яким менш ніж за місяць до того він уклав угоду в одному з барів Сієтла — уклав, бо Маркус із досвіду багатьох попередніх життів зрозумів, що його земний шлях добігає кінця.

Вони загнали його просто в пастку, в якій стояв, чекаючи, Шепард.

Маркус відчував до нього своєрідну повагу. Те, що вибір упав на нього, було логічним, а що він працює на обидві сторони — то що? Та чи знали вони, що Маркус досі живий, коли поклали його у той мішок і залишили у чорноті підвалу кричати до самісінького кінця?

Він гадав, що знали.

То був важкий кінець. Зовсім не мирний. Немає значення, скільки разів ти вмираєш — вмирати ніколи не хочеться. І поки дитина намагалася впоратися з ситуацією, Маркус бачив, що тіні збираються знову — тіні, які він не був готовий побачити так швидко.

Хоча розум її був повний руху й бігу, насправді Медисон нікуди не рухалася. Вона навкарачки повзла коридором крізь попіл і пил і нічого не бачила. В легенях у неї було стільки диму, що здавалося, ніби туди напхали землі. Підпалюючи кімнату, вона обпеклася до ліктя, бо не чекала, що вогонь спалахне так швидко, і біль був нестерпний. Вона не знала, куди йти, і їй просто вже було досить, досить цього всього.

Вона знала, добре знала, що не виживе. І тепер шукала тільки шлях до одного-єдиного місця в глибинах власного розуму, виштовхувала чоловіка геть, відчуваючи, як сильно він хоче лишитися і як слабне його хватка, бо він розуміє, що вона скоріше помре, ніж житиме отак: ця дівчинка не готова стати його домівкою.

Потім вона об щось ударилася. Підвела голову, зрозумівши, що тут трохи світліше і звідкись тягне прохолодою.

Її осяяло: це вже не коридор, це якась більша кімната, а перед Медисон — підніжжя сходів.

Вона підважилася на першу дерев’яну сходинку і поповзла нагору. Тепер треба було тільки підвестися і побігти чимдуж. Там двері на вулицю, у зовнішній світ. Треба тільки вийти за них і побігти.

Вибігти просто на проїжджу частину, не дивитися ні ліворуч, ні праворуч. Вибір сумний, але робочий. Вона добре провчить Маркуса. Хай знає, що не в кожної дівчинки можна вкрасти тіло.

Не кожна це стерпить.

З правого боку кімната потопала у суцільному полум’ї. Я вперто рухався через центр, крізь завали, відчуваючи запах паленого волосся і жар на шкірі. Від стіни відвалилася секція шафи, обдавши мене шматками горілого паперу, дерева, іскор. Я пригнув голову і вперто йшов далі, пробиваючи собі шлях на волю, плескаючи по ділянках тіла, на які перекидався вогонь.

У коридорі не було чим дихати від диму. Попереду хтось блював. Я, перечіпаючись, рушив крізь сірі хмари, затуливши обличчя курткою, як міг. Плече