Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

Ніхто нічого не хоче сказати. Але водночас на роботі в містера Фішера була кризова ситуація. Йому висунули позов за недбальство в оформленні чийогось заповіту, причому справа була серйозна. Після того містер Фішер став дуже неуважним і на роботі, і в приватному житті. Відмовлявся спати. Стався цей інцидент у ванній, а за два тижні він просто пішов з дому і не повернувся. Дружина навіть не знала, що він у Сієтлі. Він уже місяць вважається зниклим безвісти.

Мені до нестями закортіло вийти. Я не міг більше перебувати у шпиталі, не міг усе це вислуховувати.

— Зачекай тут, — попросив я.

Я зайшов у палату до О’Доннеллів. Вони всі одночасно глянули на мене. Батьки нахмурилися — підозріло, занепокоєно. Я навряд чи схожий був на людину, з якою хочеться мати справу.

— О, я вас знаю, — сказала дівчинка. — Здається.

— Ага, — підтвердив я. — Я там був. У тій будівлі. Але кажуть, ти мало що пам’ятаєш.

Вона похитала головою, якось сонно й непевно.

— Мало що, так.

— Пам’ятаєш чоловіка? Не отого з пістолетом, а іншого?

— Це має значення? — різко спитав батько. Він намагався захистити свою дитину, і я його добре розумів. Мати готова була його підтримати. Але я не збирався відступати.

— Так, має значення. Медисон, ти його пам’ятаєш?

Дівчинка замислилася, потім кивнула.

— Так, — сказала вона. — Він мене кудись тягнув, так.

— Його звали Ґері Фішер, — кивнув я. — Він урятував тобі життя.

Бланшард спустився зі мною у ліфті та провів до дверей. Поки я запалював цигарку, він постояв поруч, дивлячись на вулицю.

— У тебе немає причин їхати з країни? — спитав він. — Чи зі штату?

— Hi, — відповів я.

— Краще, щоб причин не виникало. Ти щасливчик, але зі свободою пересування можуть бути проблеми.

— Як скажеш.

Він кивнув. Завагався.

— Не винувать себе за те, що сталося, — промовив він. — Здається, кожен отримав те, чого сам хотів. І Фішер у першу чергу.

— Ага.

Я не хотів про це говорити.

— Ну добре, — кивнув він. — А… мало не забув.

Він дав мені папірець.

— Що це?

— Лишили зранку в сестринській для тебе. Тепер пообіцяй мені не сідати сьогодні за кермо.

— Не сідатиму.

— От молодець. Ну, до зустрічі, Джеку.

Я дочекався, поки він зайде назад у шпиталь, а потім розгорнув папірець. Почерк упізнав не одразу — щось у ньому невловимо змінилося. Написано було таке:

Треба зустрітися.

Спочатку я викликав таксі до Беллтауна, щоб забрати свою машину. Навколо будівлі було повно поліцейських і пожежників. Перехожі зупинялися подивитись, хоча гадки не мали, на що дивляться насправді: то була просто ще одна фонова миттєвість з їхніх життів. Фасад будівлі не здавався пошкодженим, та якщо вигорів фундамент, вона щомиті могла завалитися.

Тут зведуть парковку, потім багатоквартирний будинок, потім знесуть, потім спорудять ще якийсь об’єкт із майбутнього світу. Будинки — і не тільки їх — будують і руйнують, а роки йдуть собі та йдуть.

Забравши машину, я поїхав на Піонер-сквер.

Купивши у «Старбаксі» каву, я вийшов з нею на веранду закладу. Металеві столики всі були порожні. Я обрав той, з-за якого найкраще було видно площу, і повільно сів на стілець. Сідати було боляче. Я вирішив, що почекаю годину, а потім піду.

Чекаючи, я роздивлявся дерева. Світло, яке просочувалося крізь їхні крони, надавало площі якогось нереального вигляду. Для місця, з якого народилося й виросло ціле місто, площа була напрочуд маленька. Купка дерев, лави під дашком, бювет і тотемний стовп — крихітні під тінню кам’яниць навколо, що нависали над площею, ніби мури форту.

Але маленькою вона не здавалася.

Сидіти на вулиці було досить приємно, і скоро я пошкутильгав по нову порцію кави. Повернувшись за столик, я далі заходився роздивлятися людей, що ходили туди-сюди, — туристів, місцевих жителів, безхатченків, які ненадовго спинялися на площі й рушали собі далі.

Я до половини спорожнив другий стаканчик, коли почув, як від сусіднього столика відсувають стільця. Обернувши голову, я побачив, що маю гостю.

— Ти молодець, — сказала вона.

Я не знав, що на це відповісти. Вона зняла кришечку зі свого стаканчику чаю, щоб він скоріше охолонув. Запалила цигарку, відкинулася на стільці, дивлячись на мене.

— Як ти? Фізично?

— Житиму, — спромігся сказати я.

— Це добра новина.

— Радий, що ти так думаєш.

— Тебе не просто так зачинили в офісі нагорі, а для твоєї власної безпеки.

— Шкода, що ти цього не пояснила тоді. Може, Ґері Фішер був би живий.

Вона знизала плечима. Щось змінилося — більше, ніж на пірсі у Санта-Моніці, ніж навіть минулого вечора, хоча тоді я не мав змоги добре її роздивитися. Її волосся було інакше