Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Хто той чоловік на фото в телефоні?

Вона усміхнулася — теплою, інтимною усмішкою, від якої її чоловіку стало сумно.

— Якщо ти мусиш знати, його звати Стів.

— Мені не треба імені. Я хочу знати, хто він.

— О, пробач. Він програміст, Джеку. Живе у Сан-Франциско. Йому двадцять чотири роки, грає на гітарі у гурті. Він хороший. Тобі треба знати ще щось?

Я не знав, що ще мені треба.

— Як давно ти з ним зустрічаєшся?

— Ми бачились одного разу. Позавчора, в Лос-Анджелесі.

— Це ти тому туди літала?

— Так.

— Я не розумію, — розпачливо сказав я. — У тебе його фото, і ви ніколи не бачилися?

— Його вистежила наша помічниця. Сфотографувала, надіслала фото мені. Провела з ним попередню розмову, як заведено у вівчарів. Потім ми написали одне одному есемески.

— Все одно не розумію. Що означає — вистежила?

Вона все усміхалася, і я зрозумів, що дуже давно не бачив у ній цього сяйва. Наскільки в тому був винний я? Наскільки таке взагалі можна контролювати?

— Дуже-дуже давно, — почала вона, — одна дівчина шалено закохалася. Він був джазовим музикантом. Надзвичайно талановитим, він умів створювати надзвичайну музику, він міг… треба було тільки його послухати, щоб усе зрозуміти. Але цей чоловік не міг змиритися з власною природою, зі світом у своїй голові. Він боровся з самим собою. Він пив. Він помер дуже молодим. Але я знайшла його знову, і тепер усе буде інакше.

— І він тут? У Сієтлі?

— Ні. Йому треба час, щоб звикнути. Але перша зустріч пройшла добре. Думаю, він скоро приїде. Сподіваюся на це.

— Ти його кохаєш?

— Завжди кохала.

Звісно, в цю мить я її зненавидів — але все-таки не хотів, щоб вона пішла. Останні сім років свого життя я провів з людиною, яка принаймні мала зовнішність цієї жінки. Я знав, що коли підведуся зі стільця, то зроблю крок у світ, доти мені не знайомий.

Тепер вона дедалі частіше поглядала на площу. Там уже було п’ятеро чи шестеро людей — не разом, але поруч.

Я дивився на її обличчя, згадуючи кожний його вираз, кожну мить, кожну обставину, за яких я її бачив.

— Ти щось вирішила з днем народження Аннабель?

Вона широко всміхнулася і на мить змінилася. В її очах промайнула жінка, яку я знав. Вона майже стала нею.

— Виконано, — промовила вона. — Дитина зараз дуріє у «Банана Репаблік».

І на тому зникла.

— He хвилюйся, — сказала Роза. — Емі й далі робитиме свою справу, гратиме свою роль у житті інших людей. Ніхто, крім тебе, нічого не помітить.

— А як же я?

— А що ти? — відрізала вона, і на тому розмова скінчилася. Її стаканчик був порожній. Мій час вийшов.

Та все одно я спитав:

— Що такого в цьому місці? В цій площі? Чому від неї таке відчуття?

— Є місця, де стіни тонші,— відповіла вона. — Це одне з них. Ось і все.

Я порахував людей, що стояли чи сиділи під деревами з незалежним виглядом, ніби вони були вісьмома незнайомцями. Одним з них виявився Бен Цимерман, який стояв скраю площі.

— Я бачу вісьмох.

— Дев’ятим був Джо, — пояснила вона. — Але заміну вже підібрали.

Я кивнув, зрозумівши. Переїзд до Бірч-Кросинг почався одразу по смерті Кренфілда, хоча саме рішення, вочевидь, було прийняте ще раніше: коли Емі стала співвласницею будівлі в Беллтауні.

Можливо, це сталося ще тоді, коли вісімнадцятирічною вона зустріла Шепарда і її життя рушило іншими рейками.

— І що тепер?

— Я прощаюся.

Вона підвелася і рушила в бік в площі.

— Емі! — гукнув я. Жінка сповільнила кроки. — Я ще побачу тебе.

Вона рішуче пішла далі. Досягнувши дерев, вона стала там поруч з іншими. Ніхто з них не заговорив, але на мить усі дев’ятеро схилили голови: випадкові перехожі, що на хвильку затрималися в місці, яке було тут задовго до сучасного міста; яке, можливо, являло собою істинну причину його появи.

Міста посеред колишніх нетрів, яке певні люди обрали собі за домівку: воно було особливим, шанованим задовго до їхньої появи. Під час перельоту до Лос-Анджелеса я гортав книжку з історії Сієтла, яку придбав за два квартали звідси. Мені відомо було, що колись на цьому місці стояло селище під назвою Джіджіла’летк. Цю назву зазвичай перекладають як «місце вузького переходу».

Тобто місце, де можна перейти — звідси кудись іще. І, вочевидь, звідти сюди.

Мій погляд блукав кронами дерев, які ворушив легенький вітерець. Там, де я сидів, я вітру не відчував — мабуть, через близькість будівлі. Втім, день і так був прохолодний.

Деякий час я дивився на листя, дослухався до його сухого шелесту-шепоту. Наче дощило — і водночас ні, мов два різні стани могли існувати в одному й тому самому місці в один і той самий час: